— От тут, голубе, під цією сосною ти собі підождеш, поки твій ледачий орендар прийде тебе розв'язати...
Вуздечкою прив'язав його до сосни, сам сів на коня й пігнав до корчми. Зайшов знову задніми дверима й припняв коня на своє місце. Кричевський почав непокоїтися, що Максим не показувався. Вже випили винну юшку й почали заїдати яєшню, а Максима все ще не було.
Нарешті в корчму ввійшов Максим, трохи задиханий.
— Де ти, Максиме, бував? — спитав Кричевський.— Сідай поснідати з нами.
— Певно, що поснідаємо,— сказав Максим,— і спочнемо.
— Правду пан кажуть,— говорив жид.— Спочити треба панам конечне.
— Я чув крізь двері ще раніше,— говорив далі Максим,— як пан-орендар запрошував нас до своїх покоїв. Ми там поснемо й підождемо, аж надлетять панські слуги, застануть нас заспаних, гарно пов'яжуть і поведуть до пана Крушвіцького...
Жид зблід, але вдавав, що це не про нього говориться. Він почав нещиро сміятися, вважаючи ці слова за жарт.
Максим грізно на нього подивився: — Не дуже-то смійся, зраднику,— крикнув він,— бо твій післанець Микола забіжить до Вибранівки, хіба як ти підеш відв'язати його від сосни!
— Що, що? Від сосни? — і пустився жид до дверей.
— Ані кроку! — гукнув Максим, і в його руці заблис довгий блискучий ніж.— Посидиш тут, між нами, пане-орендарю, поки ми не від'їдемо!
— Мосьці пан жартує! — сказав жид, трясучись усім тілом.
— Яз тобою так пожартую, що ти підеш чортові в зуби! Хіба я не чув, як ти посилав до Вибранівки того твого придуркуватого наймита, щоб сказав панові, що в тебе гостює обірванець і що ти його задержиш, поки панські слуги не над'їдуть! Тепер я буду їсти, а ти, Павле, пильнуй жидів.
З'їли яєшню, змололи дві боханки хліба, а дві забрали в торбу. Жидівка пішла до льоху — її пильнував Павло — й принесла великий дзбан меду.
— Не пийте,— сказав Максим,— по дорозі води нап'ємося. В цей мед, певно, нам той злодіюга дурману всипав... Ану, пане-орендарю, ходи-но ти ближче й напийся за здоровля його милості пана Крушвіцького!
— Вибачайте, мосьці пане,— випрошувався жид,— але я цього не вживаю. Це трефне...
— Зараз пий, собачий сину! — крикнув Максим і знову погрозив ножем. Жид затрусився.
— П'єш? — крикнув ще раз і подав жидові кухоль. Нічого було робити. Жид випив.
— Ще і твоя їмость'мусить випити,— і подав їй другий кухоль.— Тепер собі йдіть до ваших панських покоїв і спіть, здорові. А твій наймит прив'язаний до сосни праворуч від дороги — не втече, не бійся!
За той час Павло посідлав коня і вивів на двір. Посідали.
— Кланяйся свому дрантивому панові від пана Кричевського й скажи йому, що ми ще прийдемо до нього в гості, але трохи не так, як тепер.
І пігнали скоком, аж земля дудоніла, просто на Краків...
* * *
Коли виїхали поза межі Крушвіцького царства, то не треба було так поспішати. По дорозі купив собі Кричевський мужицьку шапку.
— Слухай, Максиме, чи нема в тебе якого зайвого гроша? Мені треба буде в найближчому стрічному містечку який одяг купити. Я ж схожий тепер на гороб'яче опудало...
— А я б гадав, що саме в такому одягу слід би показатися панові гетьманові на очі. Хай пан гетьман побачить, як такий доробчук зневажив шляхтича й офіцера королівської гусарії...
Так і поїхали далі.
Справді, як гетьман побачив перед собою такого обірванця, не міг із дива вийти:
— Що це за маскарада, пане Станиславе? Кричевський розказав гетьманові свою пригоду.
— Мій Станиславе, дай собі вже спокій із тими аморами. Бачиш, що тобі не щастить. Проти волі Провидіння нічого не вдієш. Не судилося, та й годі... Ти даремне себе виставляєш на небезпеку. Крушвіцького не переможеш: він за тебе дужчий — бо ти не потрапиш як шляхтич і лицар воювати такими низькими способами, як він. Коли тобі на роду написано згинути, то на полі слави, а не на муках у якомусь мерзотному льоху. Щоб тобі допомогти вилізти із цього завороженого кола, ми зробимо так. Я вибираюся в урядових справах на східні окраїни й тебе беру з собою. Там я тобі визначу таку працю, що забудеш про всякі амори. Не буде коли.
— Дякую вашій милості за ласкавість до мене. Піду скрізь, куди скажете.
На цім авдієнція скінчилася. Кричевський ладився в далеку дорогу.
Великий коронний гетьман вибирався справді в важній справі на східні окраїни.
Тоді, після розгрому козаків під Кумейками, їм накинено таку конституцію, що відібрала їм право вибору своїх старшин, яких настановляв уряд, а властиво окраїнні пани й гетьман. Чигиринським полковником наставлено польського шляхтича Яна Закшевського. Ті накинені старшини робили, що їм подобалося, і страшно над козацтвом реєстровим знущалися: укорочували козацькі свободи, здирали із них усякі данини, відбирали воєнну добич, яку козак у поході на татар або москалів, було, здобуде.
Полковник Чигиринського полку Ян Закшевський був гірший за всіх. На нього йшли скарги до гетьмана й до Варшави, до самого короля, але Закшевський мав за собою давніші воєнні заслуги, і все йому прощали. Варшава німувала.
Та в тому часі зайшло щось таке, що справа нелюдяного полковника стала для Польщі пекуча, і треба було її негайно поладнати та козаків вдоволити. Заносилося на велику коаліцію християнських держав проти Туреччини і татар. Король польський Владислав IV став душею цього плану. За ним стояв великий гетьман Станіслав Конєцпольський, котрий не міг забути туркам цецорського розгрому і своєї неволі в Туреччині. Спочував королеві й канцлер Оссолінський, і ще декілька магнатів, між ними канцлер литовський Сапіга.
До коаліцї пристали Венеція, німецький цісар і менші держави італійського півострова, яких торговля була Туреччиною загрожена. Поляки знали, що війна з мусульманським світом без козаків була немислен-на. Тим-то король Владислав виявив козакам велику зичливість. За це ж не щадила йому шляхетсько-єзуїтська партія докорів, що він козакам надто потурає. Усі прихильники війни погоджувалися в тому, що козаків не слід дратувати, а треба їм годити, бо вони були дуже потрібні.
Передусім треба було полагодити всі скарги, що приходили до Варшави від козацтва на окраїнних панів. Закшевський не був магнатом, і його можна було покарати за його сваволю.