І мертвим, і живим, і ненародженим
жителям чорнобильського Полісся
присвячую.
В глупу ніч Насті приснився лихий сон. Звідкілясь узялася чорна ріка і залила все навкруг. Залила вулиці , її села, затопила хати, сади, ковтнула ліс, луги, поглинула Прип'ять. А в тій чорній ріці — тисячі людей, старі, молоді, діти, немовлята. Настя бачить їхні спотворені жахом і криком лиця, а голосів не чути. Як у німому, кіно. Одна жінка підняла своє дитя у білесенькій льолі аж до неба — чистий тобі ангел. Тільки нікому взяти, те дитя з її рук. Чорні буруни накрили все і всіх, накрили й молоду матір, а янголя у білій сорочечці пішло поверхнею ненажерливої ріки, світячи сяйливим волоссячком, як німбом.
Кинулася Настя переймати дитя, а йти не може, бо і сама опинилася в тій страшній купелі. Шукає ногами дна, а воно випорскує, а течія відносить її далі й далі.
Вона скрикнула і прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у всьому тілі дрож і холод, мовби й справді вибралася з тої осоружної купелі.
За вікном — непроглядна весняна ніч. Стара встала, увімкнула світло й глянула на годинник. Стрілки показували три години. Вона лягла й проказала тричі:
— Куди ніч — туди й сон.
Проспівали на кутку півні — озвалося з лісу відлуння. Досвіток хлюпнув на шибки синьо-сивою фарбою. Настя одяглася і вийшла на подвір'я. У прохолодному передсвітанні дрімав сад із розквітлими вишнями, тихо було і в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гніздо на осиці із спиляною верхівкою, стиха озвалися до старої.
Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у ній. Хотілося самій глянути й пересвідчитися, що справді нема тієї страшної ріки, яка приснилася посеред ночі і на очах у Насті перетворилася на невблаганне море.
В лузі розлила свої роди інша ріка: умиротворена й весела. Верби та кущі за ніч позеленішали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до якої рукою подать, уже хтось настирливо підпалював хмару. І з лугу, і з лісу, що починався за хатою діда Микити, летіло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук і голос ранньої зозулі, що повернулася сюди чи то вночі, чи ось щойно. Ще не встигла струсити із крилець втому, а вже кує роздає здоров'я древній поліській землі й віщує довгий вік поліщукам.
Настя полегшено зітхнула: все живе, вмите нічною росою, усе жде сонця. Вона стала лицем до сходу. День її завжди починався з цього: стояла й чекала появи світила. В ній живе залишене у спадок предками язичницьке поклоніння й віра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричі перехрестилася до червоної заграви, з якої викотилося світило, залило червоним півнеба і навіть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвір'я.
Її дерев'яна хата і синів цегляний будинок стояв вікнами один до одного. Кликали і її у цей новий, на п'ять кімнат, дім, але Настя відмовилася навідріз. Вона не уявляла себе поза цією хатою з великою білою піччю і домовичком у комині, якого вона щодня гріє теплим димом деревини. Та й вірить Настя, що духи її роду у святки всідаються на покуті коло тої глибокої полив'яної миски із стравою, на яку вона схиляє ложки. Для матері, для батька, для діда і баби по одній і другій лінії, для чоловіка, що не повернувся з війни, для покійної сестри Теклі і брата Онопрія, для своїх чотирьох діток. Сідає сама на ослоні і з кожним веде балачку. їх он стільки відчахнулося від древа її роду, а вона лишилася зі своїми болями й печалями, що скрутили її, як перевесло, із своєю пам'яттю, що одним кінцем заземлилася в її серце, а другим — у рідне Полісся.
Настя розпалила в печі. Березові дрова весело загоготіли, пострілюючи, і пахучий дим повис над її хатою. Стара готувала сніданок для синової сім'ї. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. І так їй стало враз спокійно та радісно на серці чи то від ясного неба з червоною бубкою сонця, чи то від того, що на осокорі, який росте на розі хати, про щось радяться між собою буслик і буслиха. Щось гріло Настину душу, відігнавши недавній намул, полишений сном. Може, то була древня радість людини від споглядання вогню і чекання свята? Стара навіть стиха заспівала:
Суха береза в печі палає,
свекруха лиха вогонь заливав.
Свекруха лиха вогонь залила,
щоб я молода без вечері спати лягла.
Знадвору долинали голоси сина й онуки. Микола порався, а Світлана розвішувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них і привіталася.
— Так щось погано цю ніч мала спала, та й я майже не зімкнула очей — мовила онука.
— Ото ляж зараз, дитино, та й поспи,— мовила стара.
Віяв південний вітер, лопотів пелюшками, і в тому теж було шось для старої Насті радісне, наповнене життям.
Вкотили візочок з дитям у її хату, і Світлана шаснула у свій будинок. Маля спало, а Настя тихо поралася коло печі. Невдовзі воно прокинулося й подало тоненький дзвінкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотіла, взяла її на руки. Довго розглядала, мовби бачила вперше. Те ,що поволі вляглося й вистоялося в душі знову скаламутилось. Дитя нагадало їй янголя, що ступало в куценької льолі по поверхні ріки. Ті ж голубино-круглі оченята, той же біблійний вираз докору на маленькому личку, таке ж сяйливо-лляне волоссячко.
Насті стало не по собі від раптового порівняння. Вона притисла маля, поцілувала в голівку. Провела рукою по крихітному тільці. ЇЇ пальці, наділені великим даром відчувати, робили заспокійливі рухи. І сама заспокоїлася, торкнувшись здорової плоті дитини. З її рук до дитини перейшла добра енергія, щічки у малої розчервонілися, і вона заснула. А Настя носила й носила дитя, почуваючи щось радісне і непевне водночас. Щось двоїлося в душі, ділилося навпіл, якийсь недобрий настрій, схожий на передчуття, заволодів старою. "Що це зі мною сьогодні" — запитала вона себе. Поклала дитину у візочок і стала коло вікна. Побачила у дворі, сина й невістку. Саня щось говорила, а Микола уважно , слухав. А тоді рушили до її хати. Настя зустріла їх коло пopoгa й приклала до вуст палець.
— Спить? — перепитала Саня і сіла на лаву. Микола оперся на одвірок і проказав:
— Ви чули, мамо, що цеї ночі сталося? — він глянув на матір такими, як і в неї тернoвими очима. Настя аж здригнулася від стривоженого погляду і перепитала:
Страница 1 из 5 Следующая Последняя »