— Бабо, як би ви сказали: півень кукурікає чи якось інакше.
— Піє.
— А курка.
— Сокоче. А часом і піє. Коли квохтати не може... Ти доїдай, а я віднесу то всьо. Чи, може, передумав?
— Нема вже чим думати.— Богдан вдоволено погладив себе лівою рукою по животі, а правою потягнувся до рушника на цвясі. Хіба б кросовки в них були. Спитайте.
— Що то таке?
— Мешти. З клинцями з матерії. Спереду і на обчасі.
— А по-їхньому як?
— По-їхньому... Зараз... Скажіть — пантофле спортове. Або "бути". Ліпше — "пантофле" — запам'ятати легше.
Баба згідливо хитнула головою, склала всі речі у хустину і взялася за клямку.
— Рядна в стодолі.
— Я вшистко єдно не вєм, де та копичка. Почекаю на вас.
Він вийшов за бабою на подвір'я і попрямував до пса, який ніяково крутив б*іля буди хвостом. Хлопця цього він впізнавав і не впізнавав. Та й вік у нього не той, щоб ні сіло ні впало починати лащитися чи гавкати — хай підійде, щось скаже.
— Ну, здоров.— Богдан присів навпроти пса, який одразу пострункішав і по-хазяйськи гавкнув у бік дороги, звідки почулося голосне "Тпр-р-р". Не віднімаючи рук від собачої голови, Богдан озирнувся, і йому здалося, ніби непорушно застиглий на передку фурман чекає саме на нього. Пес теж переводив очі з воза на хлопця, мовби стверджуючи: "Звісно, на тебе, на кого ж іще..." Довелося підійти до воріт. Фурман діждався, поки хлопець його пригадає, і коли переконався, що з цим усе гаразд (то був Федько, старий парубок, який колись з ним найчастіше розмовляв),— поліз у кишеню за цигарками.
— Надовго приїхав?
— На все літо.— Богдан ступив за ворота і вперше потис Федь-кову правицю, якою можна було б накривати ворчик з сиром — од одної тільки ваги запінився б.
— Як там мати?
— Вчителює.
Федько смикнув віжками, щоб коні не тягнулися до рову з самосійним соняхом, і так само спроквола спитав:
— На футбол там ходиш?
— Деколи.
— А сам?
— Що сам? Чи граю? — Богдан прикинув, як краще відповісти. Він до шостого класу ганяв м'яча в команді спортшколи міськвно, однієї з кращих у місті. Потім це діло кинув — набридло стояти у захисті, звідки його переводити тренер не збирався. Інших пробував скрізь, а йому як виставив на початку "трійку", так з нею на спині й залишив. Потім, щоправда, приїздив за ним до школи, водив у кабінет директора, але Богдан вперся на своєму: або в нападі, або ніде. "Ти ж читаєш гру! Зрозумій: твої ноги —в голові!" — "То й що: маю ганятися за безголовими?" Так тренер ні з чим і пішов. Директор на його прохання телефонував кілька разів батькові, але той відповідав щоразу: "Хай робить, що хоче. Я його туди не водив".
Десь до минулого літа Богдана до м'яча іще тягнуло, а зараз...
— Грав трохи...
— Може, за нас згуляєш? Завтра солдати приїздять, а хлопців мало. Приходь під вечір за клуб, подивимося.
— Хто буде дивитися — ви? — Богдан звеселів, уявивши Федька в ролі поцінувальника його перехватів з пасами, на які хлопці навіть не оглядалися. А тренер мовби витискав із себе: "Молодец. Неплохо",— після чого вдоволення собою моментально щезало...
— Найдеться кому. То як? — Федько очікувально натягнув віжки.
— Побачу.
Як Богдан і уявляв, команда у селі була ще та — кілька допризовників, а решта — парубота від двадцяти років і далі. Причому це "далі" розпізнавалося і на нюх: від перестарків, коли доводилось опинятися з ними віч-на-віч, чим тільки не відгонило...
Чекаючи, поки Федько викосить злизаною литовкою поле, хлопці перекидалися ліниво м'ячем, потім буцімто випадково сильно пробили в бік Богдана. Довелося зупинити м'яч головою, погасити і відкинути прямо в руки тому, хто його перевіряв.
Перестарок після того спробував на міцність Богданові пальці і назвався Михайлом — по-місцевому Міськом. Усі інші при ручканні себе не називали: якщо Богдан тямить щось у цій справі, запам'ятає кожного по грі. Біля воріт, де будяччя вже не було, почалася розминка. Богдана немилосердно штовхали, а коли він все-таки встигав зробити кілька кроків з м'ячем, віддавати того було нікому — всі бігли до нього. Наостанок Місько, зауваживши, що новачка однаково слухаються обидві ноги, поставив Богдана на лівий край і почав награвати свою "коронку" — штрикання м'яча після прострільних пасів головою. Для цього Богданові м'яч кимось із хлопців посилався на хід, і Місько одразу зривався з місця. Воротар теж. А м'яч кожен раз акуратно їх обминав і ставав голом. Коли ж воротар це врахував, взірцево навішеним пасом скористався Місько, після чого підбіг до Богдана і тільки й того просив, що: "Ану накинь отому. А тепер — тому здоровому. Ти диви! Маєш, певне, розряд?" Тренування врешті-решт звелося до Богданових подач з місця у будь-яку точку штрафної, які він робив, повертаючи поступово ногам ту самостійність у виборі сили, техніки удару, на опанування якою пішдо заледве не п'ять років, що тепер доточувалися до його віку і перетворювали його на парубка, як і всі.
На цьому команда й розійшлася, домовившись на завтра зібратися по обіді, щоб остаточно вирішити, де кому стояти. Богдан, зачувши це Міськове "стояти", відвернувся, аби приховати іронію, з якою подумалось: "Хіба з путами на ногах. Інакше жодного з вас до свого місця на полі не прив'яжеш". Годилося б взагалі про це сказати зараз, однак хтозна, як його зрозуміють? Скоріш за все знайдуть іще один привід для лайки, од якої і так вуха спухли. Може, завтра її поменшає, бо Федько, який був при команді чимось на зразок менеджера і завгоспа одночасно, попередив, що суддею на полі він умовив стати їхнього нового голову, а це в разі перемоги обіцяло добрий могорич за рахунок колгоспу. Кому що...
Богдан непомітно вибрався з гурту і через якихось півгодини геть забув про футбол, шепчучи у великій хаті самотужки складений чотиримовний текст з набором однотипних ідіом, які наближалися за змістом до українських "який Сава, така й слава" і "чує дзвін, та не знає, звідки він". Подібними вправами він хотів подолати книжність тих діалогів, що їх вів з уявним іспанцем, німцем чи французом практично кожної вільної хвилини, щодень густіше насичуючи їх вихоплюваним з радіопередач просторіччям, яким у підручниках і не пахло. Подумки ці вправи він називав "галопом по Європам" і тішився ними найбільше.