Одного дня його розбудили крики. Він схопився на ноги. Двері до священної бібліотеки з гуркотом відчинилися, до зали заскочив Сушіс, вже цілком сивий і ветхий. З ним було двоє охоронців з мечами. Він щось владно наказав. Вони притягли драбину, полізли до саркофага. Піфагор кинувся до них, почав стягати їх вниз. Один з воїнів пхнув його ногою в груди, еллін упав навзнак, знепритомнів. Сушіс стояв над ним, зловтішно реготав.
— Кінець твоєї путі, шукачу Істини! Ха-ха-ха! І їй теж кінець! Всьому кінець! Кидайте її вниз — чого чекаєте? Ха-ха-ха!
Воїни повалили саркофаг униз, сфера з лускотом розвалилася, тіло Амадіс викотилося на каміння. Груди дівчини високо здійнялися вгору, почувся протяжний моторошний стогін, на вустах її виступила червона піна, судорожно здригнулися і безсило впали руки, ніби зрубані гілки.
— Все, — в’яло сказав Сушіс. — Ідіть геть…
Воїни вийшли з бібліотеки, не промовивши й слова. Сушіс постояв над непорушним тілом Амадіс, темні очі його згасли, він загорнувся у плащ і рушив геть, навіть не глянувши на Піфагора.
Еллін, отямившись від удару, звівся на ноги. Оглянувшись, побачив покинуту Амадіс, кинувся до неї, припавши до грудей. Серце ще ледь чутно стукало, але тепло життя покидало тіло.
— Амадіс, — тихо покликав еллін, розтираючи їй холодіючі пальці. — Амадіс, прокинься… вже минув твій сон… прокинься, моя кохана…
Дівчина розплющила очі. Зіниці її застилав туман.
— Хто це? Де я? — прошепотіли зів’ялі вуста.
— Це я, Амадіс, — плакав Піфагор. — Ти не пізнала мене? Так багато часу минуло… ми були разом з тобою… багато літ… а може, віків…
— Піфагор… очі в тебе, ніби морська вода під сонцем… Візьми мене на руки… понеси в чарівну Елладу… Не забудь мене на новій дорозі, коханий… Я ждатиму тебе… Я жда…
Вона востаннє зітхнула й завмерла.
Піфагор сів біля неї, охопивши коліна руками. Так його й застали два молоді жерці, які зайшли до зали. Один з них торкнув елліна за плече. Він безтямно звів очі на них.
— Хто ви? — тихо запитав він.
— Покинь це приміщення, — схвильовано сказав жрець. — Сушіс покінчив з собою. Ієрофанти розбіглися. Єгипет розгромлено, а цар Амазіс в полоні у персів.
— Що мені до того? — байдуже промовив Піфагор. — Я хочу її поховати. Допоможіть мені…
Вони понесли її у велику залу бібліотеки, поклали у саркофаг. Піфагор запитав у одного з жерців:
— Скільки я був там… у підземеллі?
— Двадцять років… Так мені казали старші…
— Двадцять років, — прошепотів Піфагор, і на його чолі залягла глибока скорботна зморшка. — О, ти жорстоко помстився, бездушний Сушісе! Ходімо, браття, віддамо цій чистій душі останню шану…
Єгипет лежав у руїнах. Священний бик Апіс у храмі Амона був убитий персами, династія фараонів повалена, жерці розбіглися хто куди, а багато з них потрапили в полон.
Піфагор теж мандрував до Вавілона в колоні полонених. Він не сумував і не радів. Пережите горе, довголітнє терпіння навчили його нелюдському спокою. Поховавши Амадіс в пустельному затишку в горах, він хотів вилити сльози, які тиснули серце, рвалися назовні. Та в глибині свідомості майже нечутно продзвеніли слова, прочитані колись на срібних табличках синів неба, і Піфагор, стримуючи ридання, прочитав той дивний заповіт над останнім притулком Амадіс.
І тепер, збиваючи ногами куряву на пустельних шляхах Сірії, він часто повторював уголос або в думках заспокійливу формулу:
"Мудрий не лічить дні, проведені у вищому єднанні. Хіба можна полічити краплі в Океані?
Мудрий не судить про щоденні справи. Хіба можна побачити те, чого не було, нема і що вічно є в Дзеркалі Буття, ніби осколок Великого Цілого?
Мудрий не відає ні себе, ні інших окремо, бо він пам’ятає — Суще Все у Всьому. І через Все він пізнає його окремі частки.
Мудрий сидить на Вершині, бо він обнімає Гору…"
Майоріли на обрії жовті гори, пливли у небі міражі, ніби видіння недосяжних потойбічних країв Озіріса. Іржали бойові коні персів, чувся регіт і крики переможців. А вчорашні володарі, мудрі жерці, можновладні правителі йшли понуро поруч з колишніми рабами, міряючи закривавленими ногами палаючі, нескінченні дороги ойкумени. І, думав Піфагор над смислом земного буття, болісно перебирав у свідомості мудрі вислови філософів та шукачів Істини і не міг покласти на рану серця цілющого бальзаму заспокоєння…
Мнезарху з Самосу — від сина Піфагора
щире вітання!
Не знаю, чи застане тебе або матір Парфенісу цей лист. Пишу навмання. Може, ви вже поховали мене в думці своїй — знайте ж, що я живий. Залишаю листа вірним людям, сподіваюся, що коли-небудь він потрапить до ваших рук.
Роки в Єгипті здаються сном. Не стану їх описувати. Довгий, нескінченно довгий час. Було всього — хвилини надземної радості, а більше, немислимо більше страждання. Ти знаєш, батьку, що Істина не приходить у безжурності. До неї ведуть криваві, заплутані дороги, на тому шляху чигають лабіринти життя, перед якими смішним і дитячим здається міфічний лабіринт Мінотавра,[22] що про нього ти розповідав мені ще в дитинстві. Ти, певно, знаєш, що Єгипет розгромлено. Я потрапив до Вавілона. Тут мене тримали при палаці Камбіза, перського царя. Я міг ходити вулицями, розмовляти з людьми, проте виїхати до Еллади Камбіз суворо заборонив. Так минуло дванадцять довгих літ. Я познайомився з багатьма новими вченнями. Чи було поміж ними щось нове? Не знаю. Навряд. Форма нова, а суть та сама — страх перед незбагненним, липкий, невідступний, ганебний страх перед богами, яких ніхто ніколи не бачив. Мене гнітить одна-єдина думка — як вивести людей з того зачарованого кола страху? Як?
Я вивчав медицину у халдейських магів, засвоїв дещо нове,’чого нема у єгиптян і еллінів. Яскравим променем здається мені зустріч з перським мудрецем Заратустрою. Бесіди наші тривали багато днів, ми були нерозлучні дуже довго, аж доки невідкладні справи покликали його в далеку дорогу. Куди — я не відаю.
Заратустра відкрив мені своє вчення про поєдинок світла й мороку. Той бій гримить не лише в далеких небесах, поміж зорями чи в глибинах землі, він ще страшніший, напруженіший, нещадніший в душах людей.
— Як перемогти морок? — запитав я Заратустру.