Скелі ковтнули його крик. Хвиля жалю залила груди, він заплакав. І ті сльози заспокоїли його. Тіло ослабло, м’язи зм’якли. Спокійніше, Піфагоре! Доки можеш дихати, жити — не допускай відчаю.
Перепочивши, він тихесенько, ледь відчутно просунувся вперед. Вийшло. О радосте! Він видихнув повітря, спробував ще. Далі, далі… Яке щастя, що він нічого не з’їв перед іспитом! Нізащо б не проліз крізь цю мишачу нірку!
Вершок за вершком, лікоть за ліктем пробирався він тісною дірою, доки не випав з неї. Падіння було таке несподіване, що Піфагор не встиг навіть скрикнути. Він вдарився об м’яку землю і знепритомнів…
Ніби в маренні, відчув, що його перевертають, кудись несуть, кладуть на дерев’яний ослін. Ніжні руки витирають кров на тілі, змивають бруд і піт, змащують пахучими рідинами. Легко, приємно, радісно. Невже кінець шляху? Він досягнув…
Знову тиша. Мовчання. Де ж люди?
Піфагор розплющив очі. Він лежав у невеликій, розкішно вбраній кімнаті. На низенькому столику стояли високогорлі глечики, парували якісь страви, бурштинилися золотаві грона винограду.
Стіни кімнати вкривали важкі барвисті килими, світло падало з двох стрілчатих вікон, десь аж з-під стелі. В кутку, за прозорим серпанком, заманливо біліла пишна постіль.
Безшумно відчинилися двері, до кімнати зайшла висока струнка дівчина, загорнута в прозоре покривало, під яким просвічувалося молоде гнучке тіло. Вона наблизилася до Піфагора, відкинула запону з лиця. Еллінові перехопило подих: такої краси він ще не бачив ні в Елладі, ні в Сірії, ні тут, у Єгипті.
В імлисто-синіх очах майже не видно зіниць, вії, ніби крила птаха, піднялися над ними й завмерли — злякано, насторожено. Оксамитні брови відтіняють високий чистий лоб. Вона поворухнулася, тривожно заколихався водоспад волосся, заіскрився синюватим полиском. Затремтіли майже дитячі, трояндові вуста. Піфагор почув ніжний голос:
— Ти здолав тяжкий шлях, шукачу… Ти хочеш спочинку…
— Хто ти, прекрасна дівчино? — ледве спромігся промовити еллін. — Я вже десь бачив тебе. Мені знайомий твій голос…
— Ти втомився, знеміг, — провадила дівчина далі, ніби не чула Піфагорових слів. — Ця постіль для тебе. Спочинь. І я буду тобі подругою, матір’ю, коханою…
Піфагор задихнувся від щастя. Вона — така неземна, богоподібна, незрівнянна — буде його подругою! Невже це правда? Він заслужив нагороду за свої муки, за велике терпіння?..
— Ти прекрасний, юначе, — лагідно промовляла дівчина, підступаючи ближче. — Давно я не бачила таких, як ти, героїв. У тебе тіло, ніби в молодого оленя, в тебе бронзове волосся, я не милувалася таким в Єгипті, в тебе ясні блакитні очі, ніби відблиск ранкового неба. Будь зі мною, шукачу, будь зі мною…
— З тобою, — сказав зачарований Піфагор. — 3 тобою… Може, ти і є Істина?..
В серце вп’ялася стріла. Еллін зненацька згадав пожовклі, зотлілі кістяки в затхлому баговинні. Чого ж прагнули вони? Невже ось цієї зустрічі? Затишку, спокою, ніжних та лагідних слів…
— Істина? — перепитала дівчина. — Нащо тобі Істина? Та й де вона? Я не бачила Істини…
А тихо, ледь чутно, вона прошепотіла, пильно дивлячись у очі Піфагорові:
— Не залишайся, прекрасний юначе! Не залишайся…
Піфагор затремтів. Ось вона — пастка! Після суворого іспиту — пастка ніжності! А дівчина щира, вона не бажає, щоб він потрапив у сільце, як молодий недосвідчений птах. Спасибі тобі, дівчино, хай боги благословлять тебе!
— Чому ж ти не йдеш до мене, о мужній шукачу? — вголос промовляла дівчина. — Прийми моє кохання, в ньому ти знайдеш глибину чуття, палкішого від будь-якої Істини.
Вона ступила крок ближче, хотіла обняти юнака. Він спалахнув від її доторку, сахнувся до стіни.
— Не хочу! Я мушу досягнути мети! Якщо ще не кінець іспиту, не зупиняй мене, дівчино! Де мені знайти вихід?
— Іди! — гнівно скрикнула дівчина, проте очі її пойнялись ласкавим, радісним блиском. — Іди, недостойний елліне! Ти зневажив мою красу, ти не вклонився принадам Ізіди! Двері перед тобою, іди!
Він кинувся до відчинених дверей. Перед ним запломеніла вогненна риса. Піфагор побіг, ніби за ним хтось гнався. Десь лунало ричання звірів, спалахувало і знову згасало світло, та еллінові все те було байдуже. Вперед, вперед! Він відчував, що переміг. Ніщо не затримає його, коли він подолав принади ніжності й кохання.
Шлях йому перепинила широка прірва. Їй не видно було краю. Вогняна риса вказувала на той бік. Піфагор придивився — над безоднею сріблилася стежинка, сплетена майже невидимими нитками, схожими на павутину.
"Коли є дорога, можна по ній іти", — подумав Піфагор і, затамувавши подих, ступив у порожнечу. Невидимий міст захитався, завібрував, проте витримав вагу Піфагора. Він відважно рушив над прірвою, балансуючи руками. Глибоко внизу шумів гірський потік, пінився на гострих скелях. А спереду в імлі вже вимальовувався протилежний берег. Ближче, ближче! Піфагор хапається за камінь, насилу вибирається на твердий грунт, все ще не вірячи, що йому пощастило подолати безодню. Не треба дивитися назад, голова паморочиться від нелюдської напруги. Вперед, вперед!
Дихає теплий, напоєний пахощами квітів, вітер. А перед Піфагором могутня брама, окована бронзою. Невже при завершенні шляху мертва, байдужа перепона, і доведеться когось просити, щоб йому відкрили мовчазні ворота?!
Піфагор в ярому зусиллі наліг грудьми на браму. Потім, розігнавшись, одчайдушно вдарив плечем. Ворота загули, похитнулися і з гуркотом розлетілися на частки. Еллін упав на землю. Його підхопили сильні руки, поставили на ноги. Вогняні очі Сушіса дивилися на Піфагора здивовано й тривожно. Він обняв шукача і розчулено сказав:
— Ти здолав, синку, Великий Іспит. Мало хто витримував його. Істина вибирає тебе для свого шляху. Йди спочивай…
Піфагор заплющив очі, солодка млость сну покотилася по тілу.
— Я пройшов, — прошепотів він.
— Радуйся, шукачу, — пролунало десь у високості. — Іди далі стежкою сліз. Я жду тебе, Озірісе! Я чекаю…
Два дні Піфагора ніхто не тривожив. Його перевели у внутрішнє подвір’я храму, одягли в білий лляний гіматій. Мовчазний слуга-ефіоп приносив їжу, на запитання не відповідав. Еллін виходив на мур, милувався повноводим Нілом, блакитним маревом на обрії, далекою смугою жовтих пісків. Думав напружено й болісно. Чого він досяг? Навіщо той дивний Великий Іспит? Що він доводить, в чому переконує? І кого?