Леся біжить за ними й пролізає в розщілину, боляче обдряпавши руку й не помітивши того, і опиняється не в шафі, а в якійсь кімнаті, залитій світлом електрики. Біля вікна стоїть Гунявий і, як цебер води з криниці, скажено щось тягне знадвору на шворках. А вусатий агент біля нього гарячково вихоплює револьвер і, перехилившися з вікна надвір, стріляє туди раз-у-раз. Гуркіт пострілів б'є по вухах Лесю, але вона підбігає до Гунявого й хапає збоку за шворку, тягнучи її з усієї сили. На шворці чується внизу жива вага, немов на величезній вудці велетенська риба.
Знизу теж розлягаються постріли. Агент раптом від-хитується назад, однією рукою підхоплюючи капелюх, що чогось злетів з голови, а другою з револьвером хапливо обмацуючи себе по чолі.
— Ні, не зачепили, негідники!
З вулиці знову ляскають постріли. Вмить Гунявий від-хитується, кумедно вбік змахує лівою рукою й випускає шворку. В той же момент Лесині руки щось сильно шарпає донизу й тре шворкою до пекучого болю. Вона випускає її, злякано дивиться на Гунявого й бачить на кінці руки його густочервону й блискучу від світла пляму крови. Але не встигає вона скрикнути й кинутися до Гунявого, як він, не помічаючи її, стрибає на вікно, лягає животом на підлокітник, спускає ноги вниз і зникає за вікном, майнувши кривавою рукою й лишивши сліди крови на вікні.
Леся кидається до вікна, але агент поліції сильно відтягає її назад.
— Куди к чорту. Вони вас уб'ють! Цей божевільний загине! З вулиці треба, з вулиці!
І агент стрімголов вибігає з кімнати. А Леся відразу же знову підбігає до вікна й дивиться вниз. Шворки мотузяної драбини, причеплені до вікна, важко рухаються від рухів Гунявого, труть вікно. Внизу видно щось темне, що рухливо зсувається до землі. У вікнах будинку стирчать голови переляканих пожильців, по землі біжать якісь люди й від них чути постріли.
Рух шворок затих: зліз!
— Але Лесі нічого не видно більше, бо затуляє темне гілля дерев. Хтось пронизливо свистить, хтось кричить, реве ріжок автомобіля, знову постріли раз-у-раз. З вікон лунають гістеричні викрики жінок, вереск дітей, гавкання хатніх собак.
Леся кидається вниз. Але коли вона вибігає на вулицю, продершися крізь юрбу пожильців, постріли й крики на вулиці вже стихли. Вусатий агент без капелюха люто лає якихсь людей, що шанобливо й винувато мнуться біля нього.
Гунявого ж ніде немає. Леся питає агента, питає всіх, але ніхто не знає, де він. Здається, побіг за автом, на якому втекли злочинці, — може, десь поранений упав?
Леся біжить за ріг будинку, на ту вуличку, куди спустився з вікна Гунявий, зазирає через ґратчастий паркан до садка, приглядається до кожної темної плями.
І раптом бачить високу, плечисту постать без капелюха, що помалу, зігнувши плечі й заклавши одну руку за борт жилета, плентається, як п'яний серединою вулиці.
Леся прожогом підбігає до Гунявого. Він осоловілими очима зиркає на неї й нічого не відповідає на її питання. Тоді вона вихоплює з рукава в себе свою крихітну хустинку, владно виймає поранену руку й кладе собі на груди. Але на вулиці погано видно.
— Ходімте в дім!
Але покищо вона обмотує поранені пальці хустинкою, що моментально стає червона від крови. Здається, серйозного нічого, один-два пальці розбиті кулею.
Натовп біля парадних дверей уже менший. Вусатий аґент побіг нагору, як сказала консьєржка, робити обшук і протокол.
Але коли Леся, довідавшися, де найближча аптека, повертається на те місце, де залишила на хвилину Гунявого, його там уже немає. Якийсь пан у піжамі ввічливо й співчутливо каже їй, що поранений пан сів у авто й поїхав.
Леся кидається на вулицю, але автомобілів більше немає, стоїть тільки урядове авто, що ним привезли Петренка. Леся біжить вулицею, очима шукаючи таксі, махаючи руками кожному автомобілеві, що проїжджає повз неї.
Коли вона, нарешті, приїжджає додому, хазяйка каже їй, що пан Кавуненко разом із своєю Квіткою за дві хвилини до її приїзду виїхав геть зовсім із пансіону. Речі в нього, очевидячки, вже з першого наміру виїхати були складені, тому пробув він у своїй кімнаті не більше чверти години. Адреси своєї нової не дав. Та хазяйка й питати його не наважилася, бо вигляд у нього був такий, що Жозефіна, побачивши його, так жахнулася, що спіткнулася на сходах і звихнула собі ногу.
Але й Лесю хазяйка питати не наважується, бо й у неї вигляд такий, що відповіді все одно не буде.
* * *
Дійсно, як сказав Мик у день катастрофи, так і сталося: він через кілька днів уже подав Лесі нову адресу Гунявого. Стоячи перед нею з широко розставленими ногами й закладеними в кишені руками, він самовдоволено напинає шию.
— Ну? Я тобі не казав? Дурник! Думав, як утік із пансіону, так ніхто його й не знайде. Та й Петренко, чи Мазун, чи ще як собі хай назветься, не втік. Ні, голубе. Що вислизнув на цей раз? Ну, так це його останнє щастя. Більше не вислизне. Максимум через два тижні буде в наших руках. Ну, тільки нехай вибачить, на цей раз пань-катися не будемо й моментально так припечем п'яти, що викладе перед нами всі свої таємниці. Сліди вже намацані. О, голубчику, французька поліція теж уміє вживати гаряченьких способів для здобуття потрібної щирости.
Леся вчитується в адресу Гунявого, ніжно розгладжуючи пом'ятий папірець, неначе післанця від нього.
— А де це саме, ця вулиця?
— Та тут же недалечко. В Латинському кварталі, біля Монпарнасу. Йому на два місяці якийсь маляр передав своє ательє. Дурень, їй-Богу: адже поліція могла подумати, що він — спільник Петренка й що допоміг йому втекти.
Леся посміхається.
— Як судити з поводження, то дозорців і аґента поліції швидше можна запідозрити в спільництві з Петренком, ніж його. А як він живе? Невідомо?
— Та ніяк не живе. Нікуди не виходить, навіть на обід. Ні з однією душею не бачиться. А як годується, чорт його знає. Аж дивно. От тільки ввечері собаку виводить на хвилинку на вулицю. І зараз же знову до себе. Замикається на ключ і чи сидить, чи лежить, невідомо. Навіть майже не ходить по хаті. Підозріле поводження. Я боюся, що цей дурень від одчаю скінчить самогубством. Серйозно, Лесько. Знаєш, треба тобі піти до нього та побалакати як слід. Скажи ти йому, що він — ідіот, що так падати духом від такої дрібної невдачі личить тільки слинтяям. Баба паршива! Та й наша публіка теж: Фінкель з таким жахом і одчаєм забігав тоді по кафе, що перелякав публіку, думали пожежа. Зате Ґреньє — козак: як божевільний гасає тепер по Парижу й не дає поліції вгору глянути. Присягнувся мені кістками своїх прадідів, що з дна моря видряпає того Мазуна. Оце я розумію!