Біль у скронях свердлить усе глибше та глибше. Повіки горять і голова важчає. З голови вага пересувається в груди й як ватою обгортає образу й біль. Передсонний затишок сповиває руки й ноги, сум і жаль щемлять ніжно-ніжно, як ноги після довгого ходіння.
Потім вона чомусь сідає в аероплян, плавко, з завмиранням серця здіймається вгору й засипає.
Коли Мик повертається — вже пів на першу. Повертається він ще енергійніший та рішучіший.
— А ти спиш, Лесько? Добре зробила. Але тепер уставай. Швидко! Треба діяти.
Леся розтирає лице долонями, поправляє зачіску й стає на ноги. В чому річ? Щось погане було перед сном. Ах, так!
— Ну, де ж ти був?
— Ого, де я тільки не був! Слухай. Насамперед, звідси я поїхав просто до Ґреньє, бо боявся пізніше не захопити його дома. Він аж обидві руки мені потиснув, як почув, що Петренко знайшовся. Не так, що знайшовся, як те, що він узагалі — не міт, не вигадка наша, а дійсність. Сам признався, що ввесь час сумнівався. Ну, добре. Він моментально потелефонував до поліції. У Петренка, виявилося, ніяких документів, дотичних до нашої справи, не знайшли. Ну, дивного нічого нема: такі папери тримати при собі було б з його боку божевіллям. Очевидячки, сховані десь. Але це нічого. Тепер така річ, Лесько: ми влаштуємо Гунявому побачення з Петренком.
— О? Це можна?
— Не тільки можна, а вже от...
Мик неквапливо, але з тим самим енергійним виразом витягає з бічної кишені якийсь папірець і, розгорнувши, показує Лесі:
— Дивися: дозвіл на побачення з заарештованим Мазуном. Він уже в тюрмі.
— Як це чудово! Як ти здобув? Це Ґреньє дав?
— Ґреньє! Та й клопоту ж ми з ним набралися, поки видерли. Ну, та є, це найголовніше. Сьогодні ти з Гунявим їдеш у тюрму.
— Я? А я чому?
— А тому, щоб не випускати його ні на хвилину з-під свого догляду. Може, Петренко дасть йому адресу, де лежить документ. Так ти з ним і поїдеш за ним.
Леся хмуриться.
— Чекай, чекай, Мику. Це — дуже незручно. Як же я скажу Гунявому, чого ради я їду з ним до тюрми. Це викличе в нього підозріння.
Мик заспокійливо й упевнено перебирає пальцями в повітрі.
— Передбачено, передбачено! Все передбачено. Ти скажеш йому, що це ти виробила йому дозвіл на побачення. Ти й більше ніхто. В тебе є, мовляв, впливові знайомі французи, ти звернулася й тобі не могли відмовити. Насамперед цим ти ще більше прив'яжеш його до себе.
— Ах, дай спокій!
— Ну, як так "дай спокій"? Це — важливе. А головне, ти маєш цілком виправдану причину їхати з ним. Це побачення, мовляв, дозволене тільки для тебе й тільки з довір'я до тебе. Ти, мовляв, поручилася, що нічого протизаконного не буде зроблено та що на побачення з'явиться не якийсь спільник Мазуна, щоб зробити якісь шахрайства, а людина певна, у своїх справах, що не мають ніякого відношення до цієї справи. Розумієш? Тому ти мусиш їхати з ним.
Леся знизує плечима.
— Алеж він не схоче балакати в моїй присутності про цей документ. Це ж ясно!
— Не квапся. Розуміється, ясно. Та ти й не будеш під час їхньої розмови. Ти посидиш у сусідній кімнаті, щоб, коли документи десь у Петренка, він міг їх передати Гунявому. Не бійся, за кожним їхнім рухом слідкуватимуть без тебе й непомітно для них. Так що, Лесько...
Леся болісно кривиться.
— Ах, якби ти знав, як мені це неприємно й тяжко! Мик обурюється й дивується. Та що тут тяжкого й
неприємного? Цілком незрозуміло! Примхи якісь, настрої. Тут стільки вкладено зусилля, щоб дістати цей дозвіл, а їй, бачите, неприємно. Чим неприємно, чоррт забирай? Чим саме?
Леся мовчить і дивиться кудись у куток.
— Ну, добре. Поїду. О котрій годині? Чи він буде дома? Блукатиме десь цілий день.
— Ми це мали на увазі. Тому побачення точної години не має. Хоч і ввечері. Але краще поїхати якнайшвидше. Ти зараз їдь додому. Тепер саме час обіду, він мусить бути дома. Але ще от що. Треба проїхати до тюрми так, щоб не прослідили більшовицькі детективи. Бо як тільки більшовики довідаються, що Петренко знайшовся, вони зроблять усе, щоб заволодіти документом. А ти ж знаєш: цей народ церемонитися не любить. Коли треба, то й обох схоплять і вивезуть у дипломатичних валізках живими чи мертвими на Україну.
Леся заклопотано хитає головою.
— То правда. Як же зробити? І як пояснити Гунявому цю конспірацію?
— Чорт його знає. Нічого не пояснюй, а просто зроби. Ініціятиви в тебе багато, сама придумай щось. Та ще от що: нічого не кажи про Петренка Крукові, якщо зустрінешся з ним. Поводження його підозріле все ж таки. Знову дурні розмови про народнє добро...
— Ти думаєш, що він хоче продати нас більшовикам?
— А чорт його знає, чого він хоче!
— Думаю, що коли б Крук хотів продати, він поводився б інакше, не викликав би цими натяками підозріння проти себе. Може, він дійсно так думає. Бо, коли вдуматися, то, справді ж, Мику...
Мик аж капелюхом шпурляє об постіль.
— Ну, от і ти! "Справді, справді"! Моя ідея вища й більша за всі держави та народи. Я плював на всякі ваші моралі! І з яких би там причин Крук не збирався провалювати справу, я йому заткну пельку! Вибачте, я теж не поцеремонюся! Подумаєш, схаменувся про народнє добро думати. І, здається, навіть банк хоче ліквідувати. Справами вже не займається, лежить дома й читає авантюрні романи або книжки про мандрівки. Навіть з усіма жінками своїми порвав. Просто присвятився, паршивець. Знаємо ми цих святих і божих. Ну, Лесько, не гайся. Швиденько.
Леся зідхає, тяжко підводиться, мовчки прощається і йде до дверей.
— Та зараз же повідом мене, як повернешся з тюрми! Леся, не озираючися, киває головою й виходить.
* * *
Весело, весняно посміхаючися, Леся відчиняє двері й увіходить до передпокою. Уже по обіді. Заатлантики з кінським тупотом, з гамором і реготом ідуть сходами нагору. Крізь напіввідчинені двері сальону видно в кутку Соню й Загайкевича. Обличчя якісь заклопотані, про щось стиха, але гаряче й серйозно балакають. Про що білорус Загайкевич може так інтимно та гаряче балакати з чекісткою Сонею?
Сходами збігає Свистун. І в цього обличчя якесь не своє, незвичне: не то злякане, не то ошелешене. Побачивши Лесю, Свистун раптом кидається до неї.
— Ах, як добре, що ви прийшли! Ви ще не обідали?