"Пане Гунявий! Ви — заарештовані! Ви — злодій, кримінальний злочинець!".
От ефект вийшов би! Більший за метаморфозу від двох пляшок коньяку.
Загайкевич кидає оком на Ольгу Іванівну: яке чудне й прекрасне в цей момент обличчя! Що з нею? Невже музика цього кримінальника так подіяла? Не то сяє, не то от-от заплаче.
Загайкевич стомлено, помалу підводиться й підходить до всієї групи, що в центрі її стоїть Гунявий. І бачить, як Соня з щирим захопленням ловить слова мерзотника.
Пан Кавуненко з невинним, наївним лицем розповідає тепер про сценку з вуличного життя. Луснула шина в таксі. Нічого особливого. Але й сам шофер, і юрба цікавих на тротуарі, і маленький фокстер'єр на ланцюжку — все набирає в його словах такого милого, комічного та важливого змісту, що здається великою подією.
Загайкевич у гомоні сміху, сам мимоволі весело сміючися, тим часом злегка штовхає Соню в лікоть і бурмотить:
— Треба скористатися цим станом його. Конче зробіть сьогодні. Якомога швидше, поки не опритомнів.
Соня, не перестаючи сміятися (тільки сміх тепер дерев'яний), теж стиха кидає:
— Добре. Неодмінно. І голосно додає:
— Чудово! Артистично! Правда?
Свистун, бризкаючи на всіх розпеченою червоністю своїх прищів, в ажіотажі й піднесенні від свого антрепренерського успіху, перебігає від одного до другого й збирає, як бджілка, мед похвал. Навіть до Ольги Іванівни, що все самотою сидить за пальмою, на хвилинку підлітає й присідає скраєчку біля неї.
— Ну, що? Га? Правда ж, знаменитий артист, талант, геній! Зовсім же інша людина! Правда? Га? А завтра страшенно буде лютий на мене! Хі, хі, хі! Комік, їй-Богу, комік!
Але, згадавши щось, він схоплюється й біжить до пана Кавуненка. А Леся закидає голову на спинку канапи й заплющує очі. І раптом здригається: зовсім-зовсім близько біля неї чується Гунявий теплий і чудно-задиханий голос.
Вона швидко розплющує очі: перед нею, низько схилившися, стоїть він і з-під лоба дивиться на неї важкими, нездивованими й дуже червоними баньками очей.
— Мені доручена велика честь просити вас до всього товариства...
Це майже вперше він сам звертається до неї. І вперше ні несміливости, ні винуватости в рухах і голосі. Шанобливість ще більша, але така якась тиха, глибока, добра і... неначе схвильована.
— Дякую дуже. Але мені добре й звідси все видно та чути...
Лесі ще хочеться, нестерпно хочеться сказати щонебудь про його несподівану, надзвичайну зміну, але попередження Свистуна в'яже їй язик.
— Не смію наполягати...
І він знову низько, шанобливо, — як перед королевою, що її бажання — закон, який не можна ні заперечувати, ні обговорювати, — вклоняється. І зараз же повертається, щоб іти. Але, повернувшися, несподівано губить рівновагу й хитається всім тілом убік. Ольга Іванівна аж підводиться, щоб підхопити його. Та пан Кавуненко, здається, навіть не помітивши свого руху, вирівнюється й легко прямує до всіх. Свистун уже біжить йому назустріч, під веселістю ховаючи стурбованість і занепокоєння за свій "номер". Усі швидко й непомітно переглядаються. А Загайкевич з увічливим виразом на саме вухо бурмотить Соні:
— Здається, він уже доходить докраю. Постарайтеся за всяку ціну зараз же поїхати з ним кудинебудь. Поки не пізно...
Пані Кузнецова мило хитає головою панові Загайке-вичеві, потім підходить до пана Кавуненка, владно бере його під руку й вередливим голосом кидає до всіх:
— Панове! Я хочу на Монмартр! Я вибираю собі за кавалера пана Кавуненка! Хто з нами, той хай іде вдягатися!
Свистун аж підстрибує від задоволення.
— Урра! Всі, всі, всі з вами!
Відповідальність за провал усієї антрепризи таким чином здіймається з нього.
Але пан Кавуненко здивовано опинається:
— На Монмартр?
— На Монмартр! На Монмартр! Швидко, швидко!
— Урра! На Монмартр! Швидко, панове!
Свистун хапає під другу руку Кавуненка й разом з пані Кузнецовою виводить його з сальону.
Шведи нерішуче радяться. Італієць біжить до Ольги
Іванівни. Але пані Антонюк, видно, справді, почуває себе стомленою: така якась надзвичайно й незвично млява, зів'яла, зблідла. Вона рішуче відмовляється і йде до себе нагору. А італієць, поцілувавши їй руку, спішить до передпокою, де пані Кузнецова та Свистун одягають пана Кавуненка.
* * *
Як тільки переднє авто із Загайкевичем, Свистуном та італійцем рушає, Соня зачиняє дверці й дивиться на Гунявого. Він сильно обома руками тре собі лице і водить головою так, наче хоче з чогось виплутатися. Вона обережно бере його за одну руку й тягне її вниз.
— Годі. Вмиєтеся завтра вранці.
Автомобіль гарчить, шарпає й починає ритмічно трусити всім своїм тілом. Гунявий пускає руку, поправляє другою капелюх і повертається до Соні.
— А хто з нами? Хто з дам?
— Я. Хіба не досить з вас?
— Сподіваюся, пані Антонюк не поїхала?
— О, не турбуйтеся! Саме слово Монмартр уже лякає її моральну душу.
Соня знову бере його руку й одним пальцем під манжетою гладить ніжну теплу шкуру. Гунявий раптом визволяє свою руку, обіймає за плечі Соню й повертає до себе. В рухливих пасмах світла від вуличних ліхтарів її лице виглядає ніби стрибає, здається загадковим і дуже гарним. Вона легко й піддатливо перехиляється до нього й жде.
— Ну? Що ж ви? І сьогодні страшно поцілувати? І в голосі ніжна, лукава насмішкуватість.
Гунявий зненацька брутально шарпає все тіло її до себе й навалюється губами на її розкриті, приготовані губи. Соня обхоплює його голову обома руками й притискує її до своїх уст, злегка стогнучи. Потім одриває й ніжно відхиляє Гунявого. Але він уже із сліпою, дикою впертістю хапає знову її тіло, мне його, ламає.
— Милий, не треба!.. Не тут... Не треба, милий! Не тут, чуєш!
Вона виривається й відсувається в куток, поправляючи капелюх. Гунявий дихає й сопе так, що чути крізь гомін і гуркіт автомобіля. Раптом стукає в скло вихопленим з кишені ключем шоферові, відчиняє дверці й гукає:
— Зупиніться перед першим готелем, що зустрінете! Шофер водить головою обабіч і зараз же повертає до
тротуару: з будинку якраз стирчить світляна довга скринька з чорними літерами на ній: готель.
Соня мовчить. Гунявий рішуче й знову брутально бере її під руку і, як тільки авто зупиняється, владно, майже виштовхує її на тротуар.