А той, навпаки, посувається за Свистуном із спущеними очима, рівно витягнений, — видно, стиснений усередині. Високий, щокастий, з проділом на мокро пригладженому волоссі. Убрання на ньому застебнуте на всі ґудзики, якогось зеленкувато-трав'яного кольору.
Хазяйка показує їм їхній столик, — якраз посередині між Лесою та Сонею. Гунявий сідає лицем до Лесі й профілем до Соні. Щось тихо з непорушним лицем каже Свистунові. Свистун недбало хитає голівкою й розкладає серветку на колінах жестом хазяїна.
І з цими пухкими щоками, з дитячими здивованими очима ця людина спокійно приставляла дуло нагана до потилиць людей і вбивала їх сотнями! Он тією самою рукою, що так стиснено бере невинний ножик.
Раптом Леся помічає, що Соня хоче звернути на себе його увагу: навмисне голосно кличе прислугу, зиркає ввесь час то на Гунявого, то на Свистуна, щохвилини пальцями перевіряє зачіску біля вух. І таки досягає свого: мишача голівка Свистуна з настовбурченими вухами починає вже частенько повертатися в бік Соні. Часом він щось шепоче Гунявому, скоса зиркаючи на Соню. Гунявий, стараючися зробити це непомітно, оглядає Соню своїми здивованими очима.
Але кілька разів Леся ловить і на собі погляд Гунявого. Одначе, того виразу, що був біля дверей, уже немає. Тільки очі швидко відлітають убік.
* * *
По обіді, замкнувши двері на ключ, Леся гидливо скидає з себе сукню, шпурляє її на фотель, накидає на себе старенький домашній пеньюар і сердито закурює цигарку. Потім бере книжку, карти, цигарки й лягає на куценьку канапу. Дивні французи: найголовніша мебля в них — ліжко. Канапа в кімнаті готелю — така сама розкіш, як ванна в помешканні. За ванну й канапу ціна підіймається майже вдвоє. І от ця розкіш така куца, що для того, щоб витягти ноги, треба їх покласти на поруччя, задравши вище голови.
Але ні книжка, ні пасьянс не можуть зігнати гидливої й похмурої ґримаски уст і брів Лесі, неначе в роті їй увесь час смак від чогось поганого. Вона зсуває додолу і книжку, і карти, заклада руки за голову й заплющує очі.
У Гунявого в кімнаті чути голоси, все ті самі: голосний овечий і буркотливий низький, нерівне тупотіння ніг, пересування меблів, рип дверців шафи. Потім, нарешті, грюкають двері й затихає, — пішли.
Леся курить цигарку за цигаркою, то зігнувши ноги, то витягши їх, і думає. Потім раптом схоплюється з канапи, хапливо одягається й виходить.
Через чверть години вона вже біжить сходами свого старенького готельчика, пропахлого кислим духом цілого покоління пожильців.
Мик дома. Він у пальті з піднятим коміром (для тепла), сидить за столом і щось працьовито креслить, старанно зігнувши спину й відставивши лікоть.
— Леська?! Що сталося?
Леся весело зриває з себе свій аристократичний капелюх, манто з білим хутром, обіймає здивовано повернену до неї голову Мика з сірими неголеними щоками й розставляє руки як для льоту.
— Дома! К чорту цей манастир! Не хочу!
Мик злякано підводиться, обережно відклавши циркуль.
— Лесю, чекай. Сподіваюся, ти не серйозно?
Леся підбігає до ліжка й задом бухкає в нього, високо піднявши точені ноги в шовкових панчохах тілесного кольору.
— Цілком серйозно! Нудно, як на проповіді. До блювання. Пропасти можна.
Мик, щоб краще зрозуміти цю несподіванку, навіть відгортає комір пальта.
— Чекай, Лесько, чекай. Це щось зовсім... не той... Фінкель же так хвалив тебе. Невже Гунявий так тебе... ошелешив собою?
— А, плювала я на Гунявого! Яка різниця? Нудно! Мик обурено береться в боки.
— Нудно? Ну, подивіться! Та ти збожеволіла, Лесько? Справа мільйонів, справа така, що тут... уся Европа сколихнеться, а їй "нудно"! Дитина ти, чи що?!
— От і дитина. Гидко мені. Розумієш?
— Ну, от! А сама тількищо сказала, що ніякої різниці. Чекіст?
— Ах, до чого тут чекіст! Сказала й кажу, що ніякої різниці нема. Не в тому річ.
— А в чому ж?
Леся мовчить і дивиться в стелю, зібравши над бровами похмурі, гидливі горбики.
— В чому ж річ, Лесю?
Леся помалу повертає до Мика голову.
— Не хочу краденої пошани.
— Краденої пошани?
— Так, краденої пошани.
Мик готовий ще разів із десять повторити ці незрозумілі слова.
— Значить, неморально красти, чи як? Знову те саме? Боже, до чого цупко сидить у жінці цей дух моралі, — ніякою дезинфекцією не викуриш його з неї.
Леся нетерпляче кривиться.
— Ах, та не в моралі річ! Хіба не крала? Будь ласка. І вкраду, і все, що хочеш. А пошани краденої не хочу. От і все. Хочу сама собою бути. Злодійка, то й злодійка. Повія, то й повія. Так мене й беріть. З ким хочеш і як хочеш. А дочкою професора не хочу. І такої мені чистоти не треба!
Мик цілком ошелешений: оце вже зовсім нова комбінація.
— Та що тобі в суті до тієї пошани? Це ж тільки твоя роля. Це — тільки спосіб досягнення мети.
— Ну, а я от якраз цієї ролі не хочу й не можу грати. Мик сідає на ліжко й ніжно, по-товариському обіймає
Лесю за стан.
— Ну, Лесько, це просто соромно. Ій-бо, соромно! Така розумна, така твереза й раптом така... слабкість. Ти не виспалася як слід після вчорашнього, стомлена і в тебе поганий настрій. Ти ж подумай, що ти робиш: ти відпихаєш від нас таку справу, якої ми за все життя більше ніколи не матимемо. Це є те, чого я шукаю стільки років. Та це, може, початок перевороту в усьому світі. Добре, хай ти не віриш у мою ідею. Але подумай про саму себе. Коли вийде справа, ти ж матимеш такі гроші, що за них ти купиш собі все, що схочеш, навіть свою пошану й чистоту, не крадені, а справжнісінькі.
— Куповані?
— Господи! Все на світі купівля. Не один біс, чи ти купила собі пошану так званими "духовими" способами, чи так званими "матеріяльними"? Найчистіша любов — це тільки продукт обміну цінностями. Ну, Лесько, плюнь. Повертайся в пансіон і візьми себе в руки. Що це, справді, за дитячі примхи? От тобі й артистка! Значить, і в кіні ти не брала б таких ролей? Вставай, одягайся і йди. І треба, щоб ти якомога рідше приходила сюди й узагалі бачилася зо мною. Будемо призначати спеціяльні побачення, а порозуміватися в справі треба тільки через Фінкеля. Ну, Лесько? Га?
Леся непорушно дивиться в стелю, про щось понуро думаючи.
— Ну, добре. Тільки сьогодні давай поїдемо на Монмартр і востаннє гульнемо. По-своєму. Самими собою!