— Справді, моя люба, це якесь божевілля — йти в село в таку спеку! Останні два місяці в тебе з'являються якісь дивні капризи. Ти мене везеш, не спитавши моєї згоди, до моря, хоч за всі сорок п'ять років нашого подружнього життя тобі ніколи не приходили в голову такі фантазії. Ти чомусь вибираєш Фекан, найнудніше містечко, і тут тебе охоплює така мандрівна гарячка — хоч ти ніколи не. любила рухатись — що ти бажаєш зробити прогулянку в полі у найжаркіший день літа. Попроси, щоб д'Апреваль провів тебе, він же завжди потурає твоїм примхам. А я піду відпочину.
Пані де-Кадур обернулась до свого давнього друга:
— Ви підете зо мною, д'Апреваль?
Він вклонився, усміхаючись, з старомодною галантністю:
— Куди б ви не пішли, я піду з вами, —сказав він.
— Ну, що ж, ідіть, якщо хочете дістати сонячний удар, — заявив пан де-Кадур.
І він вернувся в отель подрімати в ліжку годину-другу.
Як тільки стара жінка і її старий друг лишились самі, вони негайно вирушили в путь. Вона промовила дуже тихо, стискаючи його руку:
— Нарешті! Нарешті!
Він прошепотів:
— Ви збожеволіли! Кажу вам, ви збожеволіли! Подумайте, чим ви рискуєте. Якщо ця людина...
Бона здригнулась:
— О, Анрі, не кажіть про нього: "ця людина"!
Він продовжував різким тоном:
— Ну, добре! Якщо наш син про щось догадається, якщо він нас запідозрить, — ви в його руках, ми обоє в його руках. Ви спокійно жили, не бачачи його, сорок років. Що з вами сьогодні?
Вони йшли довгою вулицею від моря до міста, потім звернули праворуч і стали підніматися на пагорби Етрета. Біла дорога звивалась у жаркій зливі сонячного проміння.
Вони повільно, дрібними кроками ішли у цій палючій спеці. Пані де-Кадур просунула руку під лікоть свого друга й дивилась перед собою застиглим, стривоженим поглядом.
Вона промовила:
— Значить, ви теж ніколи більш не бачили його?
— Ні, ніколи!
— Як це можна?
— Люба моя, не будемо повертатись до нашої вічної суперечки. У мене дружина і діти, у вас — чоловік, отже, нам обом доводиться оберігати свою репутацію.
Вона нічого не відповіла. Вона думала про свою далеку молодість, про минуле, таке сумне.
Її видали заміж, як звичайно видають молодих дівчат. Свого жениха, дипломата, вона зовсім не знала, і життя її з ним було таке, як у всіх світських жінок.
Та ось один молодий чоловік, пан д'Апреваль, одружений, як і вона, покохав її глибоко й пристрасно, і під час довгої відсутності пана де-Кадур, що виїхав з політичною місією в Індію, вона піддалася спокусі.
Хіба могла вона опиратись, устояти? Де знайшла б вона силу й мужність, щоб не піддатись, коли й сама покохала? Ні, ні! Це було б надто тяжко! Їй довелося б так страждати! Яке жорстоке, яке підступне життя! Хіба можна уникнути своєї долі, хіба можна втекти від фатальної неминучості? Живучи самотньою, покинутою жінкою, без ласки, без дітей, як могла вона тікати від пристрасті, сильнішої за неї, тікати від сонячного світла, прирікаючи себе на довічне життя в темряві?
Так виразно пригадує вона тепер кожну дрібницю, — як він цілував її, як усміхався, як, входячи до неї, спинявся на порозі і дивився на неї! Щасливі дні, єдині світлі дні в її житті, і як шввдко вони проминули!
Потім вона помітила, що вагітна. Яка мука, яка тривога!
О, ця подорож на південь, довга подорож, страждання, вічний страх, і це життя в маленькій відлюдній віллі на березі Середземного моря, в глибині саду, з якого вона не наважувалась виходити,
Як добре вона пам'ятає довгі дні, коли вона лежала під апельсиновим деревом, дивлячись на жовто-червоні круглі плоди в зеленому листі. Як їй хотілось вийти, піти до моря! Свіжий подув його долітав до неї через огорожу; вона чула плюскіт його дрібних хвиль на піщаному березі, і їй ввижалась, його блакитна широчінь, сяюча на сонці, і білі вітрила, і гора на обрії! Але вона не наважувалась вийти за хвіртку. Що як її хтось впізнає, коли вона отак спотворена, коли її широка талія і викриває її ганьбу!
А дні чекання, останні дні, сповнені муки! Тривожні ознаки! Перші перейми! Потім жахлива ніч! Як багато страждань вона зазнала!
Що то була за ніч! Як вона стогнала, кричала! Вона й зараз наче бачила перед собою бліде лице коханця, який цілував їй руку щохвилини, бачила гладенько виголене обличчя лікаря, білий чепчик сиділки.
Як стрепенулось її серце, коли вона почула слабенький писк дитини, схожий на нявчання, цю першу пробу людини подати голос!
А наступний день! Наступний день! Єдиний день в її житті, коли вона могла дивитись на свого сина, цілувати — бо ніколи більш не бачила вона його!
І потім — нескінченне, порожнє існування, завжди, завжди затьмарене думкою про дитину. Вона більш ні разу не бачила це маленьке створіння, народжене нею, не бачила свого сина! Його взяли, забрали, сховали десь. Вона знала тільки, що його виховують нормандські селяни, що сам він став селянином, щасливо одружився і був добре забезпечений своїм батьком, імені якого не знав.
Скільки разів за ці сорок років вона поривалася поїхати до нього, обняти його! Вона не уявляла собі, що він виріс! Їй завжди пригадувалась людська личинка, яку вона тільки один день тримала в руках, пригортаючи до своїх змучених грудей.
Скільки разів говорила вона своєму коханцеві: "Я не можу більше, я хочу його бачити, я поїду..."
І завжди він не пускав її, спиняв. Він казав, що вона не зуміє стримати себе, зрадить себе, той догадається, буде її експлуатувати. Вона занапастить себе.
— Який він? — питала вона.
— Я не знаю. Я теж його більш ніколи не бачив.
— Як можна так? Мати сина і не знати його, боятись його, відштовхнути його, як щось ганебне. Це було жахливо.
Вони йшли нескінченною дорогою, знесилені полум'ям сонячного проміння, весь час піднімаючись на гору.
Вона заговорила знову:
— Це наче якась кара: в мене ніколи не було більш дітей. Ні, я не могла встояти перед бажанням побачити його, бажанням, що переслідує мене сорок років. Ви, чоловіки, цього не розумієте. Подумайте — мені вже лишилось недовго жити. І я не побачила б його! Не побачила б — невже це можливо? Як я могла так довго чекати? Все моє життя я думала про нього. Яке жахливе було через це моє існування! Щодня — чуєте, щодня! І коли я прокидалась, перша моя думка була про нього, про мого сина. Який він? О! Як я почуваю свою провину перед ним! Хіба треба боятись думки світу в таких випадках? Я повинна була покинути все, їхати до нього, виховувати його, любити його. І, безперечно, я була б щасливіша. Та я не наважилась. Я була малодушна. Як я страждала! О, нещасні покинуті створіння, як вони повинні ненавидіти своїх матерів!