Дезідерій Еразм Роттердамський
Похвала Глупоті,
або
Похвальне слово Дурості,
виголошене Еразмом Роттердамським
Переклад Володимира Литвинова
ПЕРЕДМОВА(1)
ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ ШЛЕ ВІТАННЯ ТОМАСОВІ МОРУ
Нещодавно я повертався з Італії до Англії, здолавши увесь той шлях верхи на коні. А щоб не марнувати часу на теревені з неуками, обмірковував спільні наші студії та згадував друзів — вельми вчених і вельми приємних, — яких тут маю. Серед них тебе, мій Море, я згадував найчастіше. Звик бути разом з тобою, тому, перебуваючи далеко, мусив утішатися принаймні спогадами. Це для мене велика радість, і хай я згину, якщо в житті моїм траплялося щось приємніше!
Отож, аби заповнити час, мало придатний для серйозних роздумів, став гадати, чим би його зайнятись, і надумав розважитись "Похвалою Дурості". Ти запитаєш: а чи не Афіна Паллада таке нараяла мені? Відповім: ні. Першим навело на цю думку твоє родове ім'я МОР. Воно дуже схоже на давньогрецьке слово МОРІА — "дурість", від якої ти, за переконанням всіх, справді далеко, а порівняно з іншими, перебуваєш навіть якнайдалі. Гадаю, крім того, ця забавка нашого розуму тобі сподобається, бо до жартів, — як вчених, так і не вчених, але сповнених дотепу, — ти дуже охочий і в повсякденному житті любиш вдавати із себе Демокріта. Хоч ти винятковістю свого розуму відрізняєшся від звичайних людей, але завдяки лагідній вдачі й незвичайній цікавості повсякчас знаходиш насолоду у спілкуванні з будь-ким. Отже, буду радий, якщо приймеш на згадку від друга цю маленьку промову не лише як розраду, але й як пам'ятку, варту уваги: вона присвячена тобі, тому віднині вважай її своєю, а не моєю.
Бо знайдуться, можливо, огудники, які докорятимуть, що ці легковажні жарти занадто ущипливі для християнської доброчинності й не личать теологові, ба навіть волатимуть, що відновлюю стару комедію або, як і Лукіан, висміюю все підряд. Насправді ж їх ображає ніщо інше, як грайлива мова й жартівливі дотепи. Але до цього вдавалися й раніше, і навіть великі письменники. З давніх-давен розважає, наприклад, Гомер "Війною жаб і мишей"(2). Немало часу минуло й відтоді, як Вергілій оспівав комара й кандьор, а Овідій — пустощі. Жорстокого Бусиріда славили колись софіт Полікрат і його огудник Ісократ. Главк вихваляв кривосуддя, Фаворін — Терсіта й тириденну пропасницю, Сінезій — лисину, Лукіан — муху й блюдолизтво. Сенека розважав читачів [14] "Огарбузенням Клавдія", Плутарх — "Діалогом Грілла-Кабана з Одіссеєм", а Лукіан і Апулей — "Ослом". I вже не знаю, кому належить "Заповіт поросяти Верескуна-Корокоти"(3), — про що згадує святий Ієронім.
(1) Передмовою служить лист Еразма Роттердамського до друга, відомого англійського вченого, державного діяча, письменника-гуманіста Томаса Мора (1478-1535), якому й присвячено твір.
(2) "Війна жаб і мишей", або "Батрахоміомахія" — жартівлива поема, пародія на "Іліаду" Гомера. Написана у VI ст. до н. е. В часи Еразма Роттердамського, за античною традицією, приписувалася Гомерові. Насправді твір анонімний.
(3) "Заповіт поросяти Верескуна-Корокоти" — жартівливий анонімний твір, написаний латинською мовою (III-IV ст. н. е.).
Якщо ж цим критикам-розбишакам і цього мало, хай вважають, що я надумав трохи розважитись і, мов дитина, покататися верхи на довгій хворостині. Було б несправедливо позбавляти розваг будь-кого в житті, тим більше — не дозволяти жартів ученим та письменникам, особливо якщо вони, бавлячись, роблять водночас серйозну справу. Адже читач, — якщо він, звичайно, не останній бовдур, — краще сприймає жартівливий дотеп, аніж вчену нудоту, коли один, наприклад, вихваляє риторику чи філософію у довжелезній промові, складеній з чужих думок, другий перелічує заслуги якогось володаря, третій підбурює до війни з турками, четвертий передбачає майбутнє, п'ятий робить проблему зі справи, не вартої й дірки від бублика. Таким чином, найдурніше — фати дурника в серйозних справах, а найприємніше — навіть дурниці мовлячи, показувати, що ти не дурень. Та хай мене судять інші!
Але, якщо мене, звичайно, не обманює Філавтія-самолюбивість, нерозумну Глупоту я похвалив тут не так вже й нерозумно. Що ж до можливих звинувачень у надмірній ущипливості, то скажу: кпити з людських слабостей завжди дозволялося, аби лиш кпини ті не виходили за межі пристойності. Тим паче мене дивують нинішні тендітні душі, які, окрім пишних титулів, майже нічого іншого не можуть зносити. І навпаки, чимало є псевдопобожних, які легко терплять найтяжчу, заподіяну Христові образу, але не зносять навіть найменшого жарту щодо папи або короля, бо знають, що це може відбитись на їхньому добробуті. Чому, нарешті, коли хтось шпетить людське життя загалом і нікого не картає зокрема, називають це наругою, а не настановою або повчанням?
Щоразу, коли я кепкував над іншими, я висміював і себе. Хіба я глумився б над собою? Нарешті, якщо хтось викриває вади всіх без винятку, то картає не окремих людей, а людські вади. Отож якщо хтось виступить і почне кричати, що саме його образили, він лише виявить свою нечисту совість, а то й страх.
Набагато вільніше й дошкульніше, — часто не зважаючи навіть на титули, — жартував святий Ієронім. Але ми, крім того, що не чіпаємо імен взагалі, ще й прагнемо триматись такого стилю, щоб розсудливий читач міг легко збагнути, що ми більше прагнемо розважити, аніж покепкувати. Ми не будемо, за прикладом Ювенала, розворушувати прихований смітник людських злочинів, а прагнемо радше показувати смішне, ніж огидне. Якщо комусь не до вподоби й ці пояснення, хай пам'ятає: лайка Глупоти — все одно, що почесті. Я її наділив вустами і мушу тепер їй служити. Та чи не годі вже, мій оборонцю, тебе вмовляти? Адже й не вельми славні справи ти зумів би захистити вельми славно? Бувай же здоров, найкрасномовніший Море, і Морію-дурість, немов свою, якнайласкавіше борони. [15]
10 червня (1508 року)(1), на селі.
(1) Насправді "Похвала Глупоті" написана в серпні 1509 року.
ГЛУПОТА ГОВОРИТЬ:
Сміх дурнів.
Що б там не казали про мене люди (а мені добре відомо, яку недобру славу має Глупота навіть у несусвітніх дурнів!), проте наголошую, що я єдина, неначе помахом чарівної палички, розвеселяю богів і людей. Вам треба доказів? Будь ласка. Скільки б не було слухачів, але тільки-но з'явлюсь перед їхні очі, негайно опановує всіма якась небувала радість, всі раптом стають дуже веселими і вітають мене гучним та щасливим сміхом. Як пильно придивлюсь до кожного з вас, то мені здається, що ви напідпитку, неначе гомерівські боги, що обпилися нектару, настояного на сміх-зіллі. А ще ж хвилину тому ви сиділи сумні й пригнічені, немов щойно повернулися з печери Трофонія.