Похорон

Страница 5 из 7

Франко Иван

ІХ.

І я почав: "Шановний ґенерале,
Позволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця — хай і так, зелїзна,
Та думка в тебе, вибачай — дубова.

"Нї премії від тебе нї догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.

"Один мій вчинок своїм ліктем змірив
І мовиш: "Зрадник! Всякий се розчовпа."
От так слїпий в слона обмацав ноги
І мовить: "Слон подібний є до стовпа."

"Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щирійший; те, що всї скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.

"Тож не тобі одному — як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всему сему збору, всему сьвіту
Правдиво я свою відслоню душу."

(При тих словах душная атмосфера
Проя́снилась, розтаяло студене
Пригнобленє, повеселїли лиця,
Цїкаво позвертали ся до мене).

"Я є плєбей, — сказав наш ґенерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстанє,
І на плєбейських костях допоміг
Здвигнуть арістократів пануванє.

"Чи справдї так? І чим же я плєбей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хатї?
Немов і князь не міг родить ся там?
Не родять ся плебеї і в палатї?

"Чи є плєбейське що в моїм лицї,
В моїх чутях і помислах і мові?
Нї, з роду я плєбейства ворог, рад
Його знївечить у самій основі.

"Від перших лїт, коли в мнї тямка встала,
З плєбейством я воюю без упину.
І я плєбей ? Нї, я арістократ!
Таким родив ся і таким загину.

"Я з тої раси, що карку не гне,
Глядить житю і смерти в очи сьміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою дїло.

"Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вів Жидів з неволї фараона;
З тих, що їм дана власть і цїль висока,—
Житє чи смерть, все є для них корона.

(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усьміх іронїчний;
Мене мов прутом він по серцї цьвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний).

"Се правда, я сей хлопський бунт підняв,
Щоб люд сей вирвать з вашої неволї,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полї.

"Я гнав його немов лїнивий скот,
В огонь і в сїчу, в труди й небезпеки,
Щоб знївечить плєбейські всї інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.

"І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що се побіда мас,
Брутальних сил, плєбейства і нетями,
А так не хтїв я побідити вас.

"О, я пізнав, що так вас побідивши
Своєї місиї я не сповню,
Що ворога я посаджу на тронї,
Під власний дім підкину я вогню.

"Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились як орли,
В душі своїй були і темні й підлі,
Такі-ж раби, як уперед були.

"Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь їх в алмаз перетопив ся, —
З такими-б тілько міг я побідить.

"І я зломав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побід відверг,
Бо краща від плєбейської побіди
Для них була геройська смерть тепер.

(Всьміхались дами. Де в кого з панів
Явились знуджені, квасниї міни, —
Сказати-б то: "Бреши собі здоров!
Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)

"Народню справу мав я погубити,
А вашу власть скріпить від того дня?
Не вже-ж ви так слїпі, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! брехня!

"Чого не мав сей люд для повної побіди ?
Фізичних сил? О нї, він мав їх тьму.
Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри,—
І се, панове, се я дав йому.

"Всї ті, що згибли у остатнїй сїчи,
Ну, чим були-б вони в спокійний час?
Раби, воли, що прожили-б весь вік свій
Хиляючись, працюючи на вас.

"Тепер вони погибли як герої
І мученицький приняли вінець.
Їх смерть — житє розбудить у народї.
Се початок борнї, а не кінець.

"Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посьвят підпал;
Їх смерть будущі роди переродить,
Вщепить безсмертну силу — ідеал.

"А ви — ну, що дала вам ся побіда?
Зміцнила вас? О, нї! Зміцнила ваші пута!
Для вас вона сим памятна одним,
Що зрадою і підлістю здобута.

"Для вас вона — пухкий, затрутий хлїб.
Гнилі — ви гнити мете дальш від неї.
Я — вас скріплять ? Я викопав вам гріб,
Бо я — арістократ, а ви — плебеї.

"О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всїх і бриджусь вами,
Ви перфумовані плебеї в фраку!

"Ви паразіти з водянистим мізком,
Ви неробучі, загрібущі руки,
Ви, у котрих з усїх прикмет зьвірячих
Лишились тілько хитрощі гадюки!

Тут гамір, крик скажений заглушив
Мою промову. З місць усї зірвались
І против мене тлум цїлий спішив.

Сї за склянки, ті за шаблї хапались,
Ревли : "Мовчать ! Розсічемо ! Проч з ним!"
Блїдиї дами за мужчин ховались.

Я не дрогнув між натовпом грізним.

X.

В тій хвилї залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванацята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! лунає тут і там.

Здаєть ся, в містї дзвонів половина
Реве. Бам! Бам! Все дужше, все міцнїш!
Немов якась могутня хуртовина

Страшенні тони бють! Немов той спіж
Росте, а з ним росте і тонів сила,
А кождий душу прошиба, мов ніж.

Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть заголосила
Уся земля і з жаху вся тремтить
І вся вона — розритая могила.

А голос все міцнїє, бє блакить...
Нї, се блакить є тим великим дзвоном,
А велитень по ньому бє що мить!...

Бам! Бам! Гримить погрозою, проклоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все житє скосить одним розгоном.

І в залї стала враз юрба цїла,
Закаменїла. Почало мінить ся
Яркеє сьвітло. Зразу поплила

Пурпура, мов кровавая криниця;
Вона пожовкла, — в жовтім блиску тім
Вид трупів разом приняли всї лиця.

Ось блиск посинїв, і страшенний грім
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землї затряс, і похитнув ся дім.