— Та гомонять, — згодився Претич. — Але як візьме коня за хвіст — обов'язково звалить. Це вже я бачив сам.
Поєдинок закінчився. Претич запитав:
— Перемисль виймемо сьогодні?
Вадим Муромець і Чурило Пленкович наближалися сюди, коли Доброчин відповів Претичеві:
— Пошли до Мешка гінця.
— Що сказати Мешкові?
— Сам скажу. Хай Мешко прийде.
— Може забоятися й не прийти, — скривився воєвода, в якого, певно, розболілась поранена голова.
Доброчин був у гарному настрої, і коли прийшов ляський князь, узявши супровідниками двох малих воєвод і сина Болеслава, Доброчин одразу ж повів їх до свого шатра.
— Сегодні боги спомагали киянам, — сказав він, широким порухом запрошуючи гостей сідати. В цю мить увійшли Претич і Ждан.
Мешко глянув на перев'язану голову Претича. Крізь білу полотнину проступала запечена чорна кров, і він подумав, що кілька днів тому полянські боги зрадили були своїх: Претичевій раті перепало добре за Саном. Але сьогодні кияни міцно сиділи в сідлі, й Мешко був тепер цілком певний, що це не на рік і не на два. Тепер Мешкова доля була повністю в руках Доброчина, який міг ласкаво відпустити переможеного додому, а міг забрати й у полон, а це означало б кінець усім Мешковим сподіванням. Він тепер шкодував про те, що три роки тому так злегковажив, одхопивши в розтіпаного коромолами Києва всі західні городи. Тоді Мешко думав, що Київ остаточно занепав, і піддавсь на вмовляння хитрого лиса Оттона.
Якби тепер Доброчин вирішив затримати Мешка бодай на місяць або два, удільний князь краківський Здіслав неодмінно скористався б із цієї нагоди: став би вельким ксенжем усієї Ляської землі.
Мешко чекав останнього слова Доброчина, який сидів на шкіряній подушці, мов печенізький хан, і посмикував себе за вуса.
— То як будемо рядити? — нарешті озвався він, коли отроки принесли й поставили серед шатра питво й наїдки.
— Як скажеш ти, ясни ксенже...
— Ти просив мою доню за свого синка?
— Тепер про це вже годі й думати. Твої богатирі перемогли моїх, — по-руському скромно відповів Мешко.
— Але ж ти цього хтів?
— Я хчял-ем, але пан буг тего не хчял...
Доброчин весело засміявся:
— Ти мені своє жадання скажи, а не богове!
Мешко понуро мовчав, оддавши себе на ласку бога та переможця. Доброчин перехилився й налив у його братину білого вина.
— Хоць ваш бог і відвернувся од тебе, та вже бог з ним! Даю свою доньку Потвориславу за твого сина.
Мешко й не пригубився до вина. Ще вчора ввечері він подумав, яке глупство мало був не вчинив, просячи руки Доброчинової дочки за свого сина. Що могли подумати в Гнезні, Римі та Кведлінбурзі про такий злюб? Ляський круль узяв поганську княжну за свого хрещеного сина? Це могло стати вогняним громом з ясних небес, і Мешко сьогодні навіть утішався, коли пан буг не дав йому вчинити цей хибний крок.
— Не могєм брать твоєї цурки, — нарешті видушив із себе ляський князь. — Мені тего ніхто зроду не подарує. Доброчин глузливо запитав:
— Кого лякаєшся?
— Всіх... І найперше князя краківського.
— Ти про себе дбай, а не про князя краківського, — сказав Доброчин. — Коли станеш моїм сватом, хай тебе не лякають усі в світі князі. Я не дам зобидити свого свата. Зумів єси?
Це Доброчин вирішив іще вчора: віддати свою доньку за Мешкового синка, в очах якого світилася жива думка, хоч він і зуба не показав, допоки перемовлялися межи собою старші. Доброчин тямився на людях і знав, що за сприятливих умов з того мовчазного юнака може стати добрий володар. До того ж у жилах його тече й русинська кров. А якщо все життя поряд з ним буде й княжна-киянка, мати його синів, князь Болеслав ніколи через це не зможе переступити.
А ще Доброчин хотів довести всім хрестатим князям, що з київським князем, який нехтує грецького бога Христа, жарти короткі.
Стукаючи пальцем по золотій братині з вином, ляський князь уперто не хотів дивитися на Доброчина, й той сказав уже крізь похмурий сміх:
— Я не хочу брати в полон тебе й твого сина, бо ви гості мого шатра. Але якщо не пристанеш на мою думку, вранці вийму Перемисль мечем — ще й роса зійти не спроможеться.
Він підвівся й рушив до виходу з шатра. Мешко перехопив його на півдорозі:
— Нєх бендзє так, як ти мувіш! І нех дарує мені пан бог... Але твоя донька мусить охреститись... Такий у нас тепер закон...
Доброчин розтяг вуста в лихому сміхові, засміялися також Претич і Ждан, а коли згодом ляхів одпустили до Перемисля, він сказав:
— Отак треба діяти! Не мольбами та випрохуваннями ласки в хрестатих царів, а своєю силою. Бачили, як стрибають перед нами "помазані Христом"?
Потім він вийшов до дружини, яка почала варити обід, на півгін розкидавши багаття. Всі четверо сьогоднішні змагальники ворожили над одним котлом, і він звернувся до найстаршого — сорокавосьмирічного Яна Усмошевця:
— Чого сам вариш кашу? В тебе тепер є на це свій холоп! — І кивнув на белзького богатиря Дюка Стопанича.
За себе й за Дюка відповів перемислянський купець-богатир Чурило Пленкович:
— Сьогодні нам боги не допомогли, але ніколи ми не були й не будемо холопами: маємо задосить золота й срібла. Відкупимося в Усмошевця й Муромця. Лише хотіли б сказати зо дві слові тобі, світлий княже.
— Речи.
— Візьми мене й Дюка Стопанича до дружини.
— Питайте он у їх, бо ви єсте їхніми холопами, — Доброчин показав рукою на Вадима Муромця та Яна Усмошевця.
— Я також був закупом у дитинстві, — сказав Ян Усмошвець. — Майже обільним холопом. І відаю, що то таке. Мені не треба холопів.
— І мені. — докинув син Муромця. — Навіщо мені той хо-ло-оп? Що би я став з ним чини-ити? Маю тілько коня та меча, а їм уже якось і сам зможу дати ра-аду.
Доброчин сказав:
— Холопа можна продати. Двадцять гривних кун.
Син Муромця лише махнув рукою:
— А якби він сьогодні вибив у мене молота з рук? Ме-ні ж ру-уку мало не зсудо-омило, коли Чурило Пленкович замахнувся був з-поза плеча. Тоді він мав би продати мене холо-опом.
Світлий князь Доброчин уже й не знав, що має відповісти цим чотирьом людям біля одного багаття. Ще кілька годин тому вони важили на життя один одного, а тепер їхні слова повернули його до далекого дитинства, коли сам був найпослідущим серед усіх нижчих киян, обільним Ольжиним робітником-холопом. Доброчина давно не навідували такі спогади й такі думки.