Один ратник знайшов у возі дві півпудові в'язки деревлянських стріл, оперених рябим соколиним пір'ям, п'ять таких стрілок ішло за срібний арабський диргем, а три за кельнський денарій, і ратник намагався сховати своє добро в рядняний мішок, але стріли чіплялись вершками за ряднину й не лізли. Тоді ратник почав їх упихати вершками догори. Інший знайшов цілий міх із вепрячими ковбасами.
Довкола полоненого товару стояв неймовірний галас і ґвалт, між возами гасали вершники й никали забуті на радощах коні, якийсь княжий муж, стрибнувши з коня додолу, підскочив до ратника й почав одбирати в нього ковбасу. Так обидва й дістались киянинові...
Київська дружина впала на ляхів несподіваніше від літньої грози. Вони спочатку взяли вершників за своїх панів та мужів і ще глибше позакурювались у міхи зі здобиччю.
Першими отямились верхові зацні пани. Один гукнув громовим голосом, щоб ратники позводили докупи вози — за возами можна було сховатися й боронитись, та полянська дружина напала спершу саме на кінних Мешкових панів, яких було значно менше від піших ратників, а над січчю розлягалися крики й передужували мечний дзвін:
— Спомагай, Дажбоже-е!..
Плавнями гасали ошалілі коні та полянські воли, деякі парами в ярмах, а деякі навіть з викрученим війям. Доброчин здалеку спостерігав за ополченням, тримаючи біля себе кількох гінців, які й самі нетерпеливилися встряти в січу. Й коли Доброчин урешті відчув, що можна спинити це побоїще, наказав гінцям розшукати в тій веремії сотенних воєвод.
Але спинити січу виявилось не так просто. Хоч Мешкових воїв лишалося дедалі менше й менше й поляни, врешті піддавшись настійним окрикам сотенних і десятних воєвод, спробували вийти з січі, ляхи сприйняли це за відступ і почали напирати на них. Лише смертельна втома змусила їх отямитися.
— Кидайте мечі! — гукали до них малі воєводи.
Мертвих ратників Мешка виявилося більше від живих, а з тієї ляської дружини, що погналася була за п'ятьма сотнями Ждана аж у ліс, лишилося півтори сотні.
Доброчин звелів зібрати докупи ввесь полон. Крім півтори сотні комонних, у руках його виявилася майже тисячна ляська рать, яка понуро віддавала переможцям щити й мечі, скидала з себе бороню та шоломи. В полон потрапив також увесь Мешків стан, але самому Мешкові пощастило втекти разом з кількома сотнями до Перемисля.
Доброчин обліг міцний город з усіх боків, та не давав наказу йти на приступ, остерігаючись непотрібних жертв.
— Довго в Перекислі не всидить, — сказав про ляського князя Доброчин, бо Ждан Будимирович пропонував уранці вийняти город, його непокоїв другий полк: — Ще нічого не відаємо за Претича.
Але від Претича ввечері прибув гонець.
— Утратили ми кожного третього, — повідомив він. — Ховаємось у лісі.
Втрати Претича були вельми значні, й хоча Мешко позбувся всієї раті й майже всієї кінної дружини, це навертало на сумні думки. Претич мав слушність, іще в Києві попереджаючи його про те, що полянська рать не досить навчена.
— А Санок у чиїх руках? — спитав Доброчин присланого опрічника.
— Не скажу, — відповів той і раптом почав хилитися. Ждан Будимирович ледве підхопив гінця, пораненого й перевтомленого важкою дорогою. В нього були прострілені обидві ноги.
— Пошлемо по Претича вранці, — сказав Доброчин, бо небо на сході було вже по-нічному чорне. Лише за Саном виднівся неширокий темно-червоний пруг, наче туди збігла вся кров сьогоднішнього бойовища.
— А ти нині хитро вчинив, — сказав уже по вечері Ждан Будимирович. — Начебто ж і проста річ, а я не зразу розгадав твій задум.
Доброчин сказав:
— Просте часом буває найхитрішим. Цього навчив мене остатній деревлянський жупан.
Згадка про батька навернула думки до Любеча й Києва.
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Мешко сидів у Перемислі, наглухо замкнений з усіх чотирьох сторін, не маючи жодної надії на підмогу. Про його несподівану поразку в стольному городі Гнезні навряд чи хто знав, а найближчий значний город Краків був надто далеко. Та й хто в Ляській землі міг би йому допомогти, коли він утратив усю рать і майже всю дружину?
Найвірогідніше могло статись так, що князь краківський Зденек, Мешків братко, довідавшись про поразку під Перемислем, скористається з нагоди й відбере в нього великокняжий стіл, бо вже давно вів толкування про це з Оттоном та папою римським.
Мешко опинився між двох мечів, і що далі він думав, линучи мислею на захід і на схід, то виразніше починав розуміти, що небезпечніший для нього меч — двоюрідний брат Здіслав Краківський, а не світлий князь Доброчин.
Мешко мусив будь-що знайти шлях до Доброчина. Але де той шлях? Коли кияни підуть на приступ, тоді вони вже не схочуть говорити ні про що; отже, треба думати зараз.
Мешко вирядив до світлого князя свого сла. Сол був не княжого роду, але достойніших Мешко тепер не мав: найдостойніші полягли або потрапили в полон до київського князя. Цими словами сол і почав, передавши Доброчинові золотий меч у золотих піхвах. Сол сказав:
— Ось слово ксенжа Мечислава.
Доброчин узяв меч і виважив його в руці. Все було із щирого золота, але здавалося несподівано легким. Він постукав пальцем по лезі й засміявся, глянувши на ляського сла. Лезо всередині виявилось порожнистим.
— Коли в Мешка й слово таке, то воно не вельми багато важить, — сказав він. — Таким мечем і курці голови не врубаєш.
— То єст мирний меч, ясни ксенже, — схилився в поклоні сол. — Мешко хоче з тобою покою. Он оддає тобі Червенські городи.
— Ми їх самі забрали, — відповів Доброчин, глянувши на пораненого в голову Претича. — Й не за так! Перекажи своєму князеві, нехай прийде сюди.
Сол недовірливо подивився на Доброчина:
— Сам сюди-и?
Претич і Ждан Будимирович осміхнулися, дивлячись на розгубленого сла.
— А якщо забоїться — діло його. Тоді я звелю взяти мечем Перемисль. Моє слово таке, — сказав Доброчин і вдарив по руків'ї власного меча долонею. Це був не порожнистий золотий меч.
Сол добре зрозумів натяк світлого князя.
Мешко прибув не зразу після повернення свого сла, і в тому не було нічого дивного. Він вийшов з Перемисля аж у другій половині дня, взявши супровідником єдиного сина, Бадеслава. Поява тут княжича свідчила про те, що Мешко звірився на ласку світлого князя, чого не міг не збагнути й сам світлий князь.