— А де ж Малуша?
— У Києві сидить... Спрежда була в свинушнику, в Ольжиному селі, а тепер стара забрала її до Києва...
— Яка... стара?
Кажу: Ольга. Квапно так кажу, бо батько, певно, подумав про нашу матір. Ой лихо ж моє...
А тоді недогарок почав тріщати, я розгублено зашастав очима по кутках, батько ж каже:
— То ти вже з богом іди.
Отак ото я побачився з батьком, із дідом твоїм...
А повернувся до Києва — аж там новина: померла ота стара княгиня Гертруда, Ігорева та Кунегундина сестра, найстарша дочка Рюрика. Як довідалася, кажуть, про те, що Ольга дозволила мені побачитися з моїм батьком, то засіпалась і віддала чортові дух. А наче ж була така тиха та мовчазлива... В тихому болоті водяться чорти.
В літо 1394-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 15-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 400-е,
а по укняжінні Оскола в Києві 33-є,
а від різдва грецького бога Христа 882-е.
Сиділи угри мадярські в Либедії-землі, пасли овець та овнів і доїли кобилиць за Ворсклою, й був межи ними та полянами давній мир.
Та послав до них воєвода Ольг сла таємного, сказавши до угорського феєделема Алмоша так: "Бідна земля ваша Либедія, немає у вас городів і сіл, і поля угри не орють і не сіють, а їдять лише конину та п'ють кобиляче молоко. А земля полянського князя багата, багаті Осколові села та городи, а ще багатший стольний город Київ, многе срібло та золото в ньому є, торгують-бо поляни з греками. Прийдіть на землю Оскола й витолочіть їхні поля".
І не вподобав Алмош того намовляння, й сказав він до варязького сла, так йому промовляючи: "Сидите ви, варяги, в полунічних краях, а того не відаєте, що межи нами та полянами вічна любов і мир. Пощо підбиваєте нас на Оскола-князя?"
Повернувся сол назад, і послав його воєвода Ольг удруге, й мовив до феєделема Алмоша варязький сол: "Якщо не підеш на великого князя київського, то вчинимо твоїму синові Арпаду люту смерть!" Потрапив-бо феєделемич Арпад у полон варязький-викрали його варяги в степу.
Й заплакав угорський феєделем Алмош, волаючи: "Неволя мені тепер! Уб'ють варяги мого єдиного сина, а я ж не маю інших синів, маю лише сімнадцять дочок, породжених мені од сімох жон. Мушу йти на полянського князя Оскола!"
Й перейшли угри на цей бік Дніпра, ведучи за собою табуни й отари, тягнучи вежі колісні й толочачи хлібні поля. Й горіли полянські городи та села, угри ж убивали орачів, а жон та дітей їхніх гнали полоном.
Князь же великий київський Оскол вийшов супроти уграм і не зміг, мав-бо вельми немногу дружину, одпустивши мужі многі з товарами до грецьких корсунських торгів. Зачинився князь Оскол у Києві, й прийшли до Києва варязькі сли, так йому кажучи: "Угри мадярські і нам вороги. Станьмо купно супроти угрів і поженемо їх усп'ять!"
І спитав князь Оскол сла варязького: "Чим я вам заплачу за те?" Той же мовив, кажучи йому так: "Удай нам за це ваш город Любеч!" Оскол же князь одказав: "Не дам варягам Любеча, то-бо полунічна твердь миєї землі. Просіть інше". Й попросив сол: "Оддай нам після змоги феєделема угорського Алмоша!"
Згодився на таке князь Оскол, і прийшла на Русь варязька дружина, Оскол же сукупив дружину та рать, і зступилися з уграми мадярськими, й була січа велія цілий день, і побігли угри.
Та коли запала ніч, кинулися угри на стан полянський, мав-бо феєделем Алмош заховану рать у степу, й побігли поляни та варяги, і гнався феєделем Алмош аж до київської Гори, й замкнувся князь Оскол з варягами в Києві, мало-бо лишилося в нього молодшої дружини та мужів.
А вночі варяги перебили многу дружину, Оскола ж вельми люто втяли мечем. І впав князь великий Оскол, волаючи: "Се вже кінець Руській землі!"
Угри ж стояли під Горою й почали вимагати од воєводи Ольга, щоби впустив їх до Києва й оддав усе золото та срібло.
Й звелів Ольг віднести їм Оскола, так промовляючи до них: "Оце вам і срібло, й золото!" Феєделем же Алмош до Ольга сказав, так промовляючи: "Хотів єси од нас, щоби повоювали Полянську землю, — ось мертвий полянський князь: ми слова свого дотримали, Тепер дотримай і ти: видай мого сина й усе срібло та золото київське!"
Ольг же воєвода сказав йому: "Одступіться від Києва. Цей город віднині буде наш. Якщо ж не відступитесь од землі Полянської, то буде синові твоєму смерть!"
І заволав Алмош-феєделем до богів угорських, щоб наслали на варягів моровицю та небесний грім, і відступивсь од Києва, й повів плем'я своє до Либедії-землі, щоби випустив Ольг з полону сина Арпада, не мав-бо інших синів.
Ольг же которих дружинників полянський звелів перебити, а которих перетяг на свій бік і став правити в Києвому городі.
Угорці ж поховали Оскола на горбі, що й донині зветься Угорським.
Брав Ольг дань на Полянській та на Сіверській землі, деревлян же не міг примучити, боявся-бо вельми деревлян. А в Іскоростені сидів велій жупан Житомир — сильно могутній і гордий князь.
Не схотів він допомагати київському князеві, був-бо Оскол з роду Києвичів і ворогом деревлян. Радів жупан велій Житомир, убачивши в тому небесну кару для полян, котрі чотириста тому літ захопили деревлянську твердь Славутич, назвавши її Києвим городком.
Року 980-го
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ОДИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Була чисниця. По смерті старшого Святославового сина минув рік, і князі поверталися з поминальної треби, що відбувалась на кладовищі Лисої гори.
Володимир поклявся, що довіку пам'ятатиме про цей день: одинадесяте червця. Мабуть, в кожного чоловіка мусить бути бодай один чорний день, примирливо думав, ідучи, Володимир, мабуть, так було влаштоване людське життя.
Поряд ішли світлий князь Доброчин і княгиня Малуша. Мати була зосереджена й сумна, вуй теж здавався тихим і заклопотаним, як і протягом усього поминального дня. І все-таки Володимир нишком позирав на вуя. Це відчуття непевності не полишало його з того пам'ятного дня...
Тоді ввесь Київ чекав на роденців. Світлий вишгородський князь Блуд, беззастережно слухаючи Доброчина, врешті зумів переконати Местишу та всіх інших значних мужів, що далі сидіти в Родні — то певна смерть.
Найнедовірливішим серед усіх був Местиша Варяжко, який щоразу казав: