Сігурд мовчав. Але то вже не був опір: він просто думав про те, чим виправдовуватиметься перед своїми. Крім тих, що попливли з новгородцями до Воїня, в нього зостався ще майже семисотенний полк, і він запропонував Доброчинові:
— Хай буде так. Але покинь з нами й зо три-чотири сотні новгородських ратників. Інакше вікінги піднімуть мене на мечі.
День у день Сігурд легше погоджувався з Доброчином.
Сьогодні вдосвіта Сігурд оголосив у своєму полку:
— Поки що лишимось у стані. Разом з нами буде й новгородська рать, бо такий полк у Києві ніде розмістити. А днів за кілька підемо вниз Дніпром: виймати київського князя.
Серед варягів пролунали невдоволені голоси, що за останні двоє літ жоден не побував у раті, тож коли дійде до платні, Доброчин скаже: "За що? Взяли один-єдиний город Полоцьк, та й то новгородським ратним полком. А за що ж платити вікінгам — хіба вони хоч краплю крові пролили?"
Сігурд заспокоїв своїх вікінгів:
— Ще далеко до платні. Ще маємо вийняти мечем Воїнь, де сидять або схочуть сісти київські князі!
Доброчин був утішений словами Сігурда. Гомін серед варягів також потроху втих, і дружинники та частина новгородців спокійно вийшли зі стану. Позаду новгородських пішців котили грецькі вози: архієпископ Димитрій вирішив-таки побувати в Києві, хоч Свенельд і накивав п'ятами до низових твердинь. Поряд з архієпископом їхала княгинька Рогніда.
В задку другого воза сидів сольський тлумач, соваючись і неспокійно роззираючись на всі боки. його давно немиті коси плуталися мотуззям у бороді, схожій на рудий віхоть. Коли проминули двір Блуда Асмусовича й Копирів лісок, з-за Дніпра піднялось велике червоне сонце, нахромившись на вежу Претичевого дідинця.
— У Претича є один отрок, — сказав до Володимира Доброчин. — Я такого здоровила досі не бачив!
Тлумач почув це й запитав:
— Це не Вадим Муромців?
Доброчин відповів:
— Імені не відаю. — й раптом аж стенув коня: — А ти звідки знаєш?
— То мій шуряк... — повагавшись, визнав корсунянин. — Держу його сестру.
Це мало бути причиною, яка досі змушувала його роззиратися й соватись у задку, бо тепер тлумач раптом заспокоївся. Доброчин спитав:
— То ти киянин?
— З Вишагорода-Деснянського. Привіз тестеві за неї віно, бо був її умикнув, — заходився пояснювати тлумач про свою жінку. — А в її меншого брата по шість пальців на кожній руці. Він може скрутити в'язи турові. Це я видів сам: без ножа й сулиці!
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ПЕРШИЙ ДЕНЬ
На берегах Росі та Дніпра веселилося літо, а город Родню огортав сум.
У Родиі вже з самої весни панував голод. Для півторатисячної дружини з двома тисячами коней Родня була надто мала, і Свенельд першого ж дня звелів повиганяти родян з города.
То був вельми тяжкий день.
Свенельд мав намір іти аж до Воїня — в злучину Сули й Дніпра, де починались кочовища Ільдеї-хана. Але Свенельда несподівано випередив Доброчин. Коли Свенельд підійшов до Воїня, там уже сиділа новгородська рать. Довелось вертати вгору — до города Родні на злучині Росі й Дніпра. Таким чином Київський полк виявився відрізаним од степу.
А з Києва надійшов ще один Новгородський полк.
Свенельдова дружина швидко поїла все борошно, знайдене в посиротілих роденських домах. Тим часом почали падати коні. Вівса та сіна вже не було, не стало можливості пасти або косити, бо новгородці обстали Родню з усіх усюд. Вони не йшли на приступ, і Свенельд з розпачем думав про те, що таке вже було перед тридцятьма п'ятьма роками, коли, обложивши Іскоростень, він зумисна відмовився брати його мечем, давши деревлянам донесхочу наголодуватись. Тоді в обложеному городі сидів Маломир, а він знизу дивився на його голодних боїв; тепер у пастці опинився він сам, а десь, напевно, з-за Росі на нього дивився Маломирів син Добриня.
Все перевернулось ногами догори.
Ярополк відчував себе чужим і в цьому городі. Спочатку він був навіть зрадів, коли, добігши з Києва майже до Воїня, Свенельд, Местиша та Блуд змушені були повернути назад, бо Воїнь виявився в руках Доброчина. Родня ж належала особисто йому. Це був материн город: тут мати народилась і жила, тут і померла від моровиці.
Ярополка охопило дивне відчуття, коли він уперше переступив поріг материного хорому, на дверях якого досі висів замок. Хором здавався волостю тиші, сутінків і павутини, зовсім нужденний проти високих і просторих київських теремниць. І пахло тут по-іншому. Потім Ярополк збагнув, що це запах материного роду. На божнику красної світлиці стояло кілька лельок господніх божків. В очах йому защеміло, коли він провів пальцем по припалому курявою божнику. Цих лельок мала колись торкатись і його мати...
Він боявся лишатися тут сам. Ставало моторошно, ввечері по темних кутках чувся рип, там з давніх часів жили господні духи й душі померлих родичів, які теж не прийняли його. У городі про нього ніхто не згадував, наче старшого Святославового сина й на світі не було, немовби цей город і вся земля на тисячу верст кругом не лишилися йому від батька. На видимих у розчинене вікно заборолах стояла гридьба, яка підкорялась іншій волі. Ніхто не ліз на приступ і ніхто нікого не відбивав, усі просто стояли чи сиділи, бо все за них вирішував час.
А час уже давно виніс вирок. Ще тоді, коли, вигнавши городян у чисте поле, Свенельд натоптав цей невеликий город тисячами коней та мужів, не подумавши про щоденне борошно. Городські запаси швидко вичерпалися, бо була весна, коли кожен господар уже й так підмітав засіки віничком. Корму для коней теж не було — на корм пішли і роденські стріхи. Тепер Родня нагадувала обдзьобаний гайворонням кінський кістяк, настовбурчений голими ребрами. Гридні обсмикували стріхи навіть у княжому дворі.
В кінці цвітня вже почали забивати коней і їсти конину, а в середині травня не лишилось жодного коня: коні самі виздихали протягом тижня, не дочекавшись, поки їх заб'ють.
Відтоді вже почався чорний голод.
Стояли спекотні сухі дні, падло швидко розкладалося й розкисало, й од густого трупного смороду голодним людям зеленіло в очах. Тільки дехто встиг нав'ялити потроху конини, й тепер тоненька смужечка того м'яса йшла по чотири ногатих або по п'ять білих куп.