Я попервах не второпав. Маткою в Іскоростені називають кобилу з лошам або свиню з поросятами. Аж він говорив про матір мою, велію жупанницю Мирославу. Я спитав у Бориса про батька та про свою сестру.
— Батько твій у Любечі — це днів п'ять угору Дніпром. Сидить у порубі закутий. А княжна в Будутині чи теж в Ольжиному селі.
Я питаю: жива? Бо торік напровесні ледве дихала, як я цієї зими.
— Начебто, — каже.
Й пройнявся я думкою збігати в те Ольжине село. Але ж де воно в бісового батька? Так просто собі не побіжиш, нас, холопів, тоді вельми блюли, щоб ми не повтікали. Треба було випитувати й пильнувати, чи не буде в Миронога в тому Ольжиному селі якоїсь нагальної справи. Та ще щоб зважився пустити мене.
Заходився я доводити Мироногові, який я смирний та вірний холоп, а сам тільки про те й думаю, що про кляте село та свою сестру. Попервах Мироніг не випускав мене з княжого двору, ще й сторожу на воротях перестеріг. Але після зелених свят коней виганяли на пашу — це на тому боці Почайни коло Дніпра. А коней же багато, в стайнях воно ще сяк-так, якось устигали і напоїти, й почистити, й винести гній, і дати вівса та сіна, й поводити двором, аби не застоялися. Через Почайну ж цілим гуртом не поженеш — треба частинами.
До цього діла Мироніг залучав гридьбу, але того літа гриднів у Києві лишалось мало — стояли засадами по деревлянських городах. Мироніг набрав усілякої челяді. Ну, рядовичів та закупів не треба стерегти, у них тут своя домівка. А таких, як я, пильно стерегли, бо нас ніщо не в'язало до Києва: вирвався й полетів на всі чотири вітри.
Та я й не промишляв уже про втечу. Куди міг утекти, коли в їхніх руках мої сестра та батько? А старий конюший того не знав, отож і стеріг мене, як ока в лобі, не підпускав і близько до Княжих воріт.
Аж тут чую — каже мені конюший сам:
— Спомагатимеш Борисові. Одведете й повернетеся ще раз.
Нав'язали ми з Борисом по десятку коней, посідали верхи й женемо через Глибочицю до ручая, в бік Малого броду, що за ним плавні, дубини та Дніпро. Іду я та й мислю: де ж оте кляте Ольжине село, щоби скакнути туди й увидіти сестричку? А Борис бачить мене такого замисленого й рече:
— Чого набурмосився?
Я йому: так і так, уже більше року не бачив Малуші й не відаю, чи є ще вона на світі, чи нема. Він і каже: ти зараз цього не роби, а як сьогодні впораємося, відведемо цих коней та ще одних, то я скажу Мироногові, мовляв, так і так, Добриня вельми хитрий до коней, пусти мене завтра з ним і до Ольжиного села.
Я мовлю Борисові:
— А як не пустить, тоді що?
Він тільки розвів руками. Бо холопська воля яка: що звелить тивун — те маєш чинити, а ні — то огріє тебе бичем.
Отож пристав я на Борисову думку.
Покинули ми коней на пастухів коло Дніпра, вертаємось до Києва, а Мироніг скоса зиркає на мене й мовчить. Беремо ми з Борисом ще по десятку коней, женемо через Малий брід у плавні до Дніпра, тоді пішки вертаємо назад на Гору. Стайні порожні, аж лункі, лишилося дві пари коней та жеребна кониця, що ось-ось приведе лоша. Чую — ввечері Мироніг питається Бориса: "Як отой малий? Не кував копит утікати?" Борис йому: "Плохий і сумирний. Та й куди втече: в нього в заставі сестра та батько. Не на умі йому біг".
Наче з язика зняв моє-таки слово, аджеж так само думав і я. Лежу в яслах, і вони мене не бачать. Мироніг знову рече: "Конюший з Ольжиного села переказував, щоб я прислав когось. Узавтра рано підеш". А Борис йому: так і так, пусти зо мною Добриню, може, треба буде помогти мені.
Слухаю — Мироніг сопе, а тоді одказує: "Ну вже бери. Але не зводь з нього ока, бо голову скручу".
Отаке-то... Взяли ми рано з Борисом по півперепічки просяної й подалися до Ольжиного села. В мене на спині наче крила виросли — мало не біжу, а Борис мене застерігає:
— Наперед, брате, ніколи не радій. Ще не відаємо, є там твоя сестра чи нема. Може, вона... в Будутині?
До Ольжиного села ми дістались мало не під обід. Ідемо до старости, кажемо, хто такі й чого прийшли. Він одсилає нас до конюшого, а той аж репається — кричить: "Де вас Неберя носе? Як не виведете сьогодні всіх отих шкап — нарікайте на себе!" Ми тільки дивимося й мовчимо, бо в нас інше на мислі: як би розпитати кого про мою сестру.
А Ольжине село велике...
Ми б з Борисом могли впоратися за півдня й без отого крикливого конюшого. Там тих коней було якихось п'ятнадцять пар, а плавні недалеко. Але Борис мені шепотить: як упораємося зарані, конюший вирядить нас назад, отож не поспішаймо.
Вже в сутінках Борис підходить до конюшого й рече: мовляв, до Києва не дійдемо, краще заночуємо тута, в Ольжиному селі.
Конюший радий, що ми всіх коней перегнали в низи, махнув рукою: хочете — спіть, все одно ясла порожні.
Конюхів у стайні жодного не було, отож Борис трохи понишкнув, поки в старостиній хаті поснуть, і каже: сходжу розпитаю в людей.
Пішов Борис і довгенько не вертався, я вже потерпав, а тоді він підкрадається до моїх ясел і каже: жива-здорова твоя сестра, саму не бачив, але розпитав, де її шукати.
Й повів мене стежкою поза селом, щоб собак не розгавкувати.
За крайніми хатами стояв якийсь довгий хлів, Борис повідав, що то для Ольжиних свиней, бо й справді дуже тхнуло. Борис підійшов до якоїсь жони — я чув поночі лише її голос, а тоді вони виринули переді мною втрьох. Одне було таке мале й обшарпане, що я одразу збагнув: моя сестричка.
Їй минав тоді восьмий рік, а воно ж таке мале та захляле — аж мене розібрав жаль. Стоїмо й дивимось одне на одного, Малуша таки впізнала мене, але мовчимо обоє й лиш тупцюємо. Вдяганка на ній з якогось дрантивого рядна, та й тхне од неї поросятами, а очі дивлються на мене так, наче ось-ось вилізуть, біда мені, та й край. Кажу: "Малушо... Як тобі ведеться? Хочеш коржа?" Питає: "Якого?"
Віддав я їй того просяного коржа, що приніс із Києва, бо нас у плавнях двічі годували кулешем, а вона бере та зразу до рота... Біда, та й край!
Отак побачилися ми з твоєю мамою вперше. А вдруге я збігав до неї вже восени, випросився в Миронога. Сказав йому так: "Як не одпустиш — сам утечу, а з тебе спитають!" Одпустив.
Аж тоді нарешті розпитав я в сестри про нашу маму, мама померла-таки в Ольжиному селі, але на цю згадку сестра тільки плакала. Я приніс їй уже кусників як на два цілі коржі — наскладав за літо.