І все-таки Доброчин знав, що грецькі царі й надалі віддаватимуть своїх доньок і сестер за німецьких імператорів, а за київських князів — ні. Це доводило його до шалу. Все полягало в тому проклятому хресті. Вони бридяться Києвом, мало не скреготав зубами Доброчин, бридяться, хоч я ще більше гидую й бриджуся їхнім Христом.
Доброчин глянув на великого київського князя. Сидячи трохи боком і поставивши лікоть на високий княжий стіл, Володимир підпер щоку долонею й глибоко замислився. Очі йото були спрямовані в розчинене барвисте слюдяне вікно. Князь був думками далеко звідси, й Доброчин багато б дав, щоб дізнатися про клопоти свого небожа. Знав по суті все. Не відав тільки єдиного: про що може думати в таку хвилину син його сестри. Володимир був замкненої вдачі й ніколи не ділився з дядьком думками.
Доброчина охопили суперечливі почуття. Він ще з більшою зненавистю глянув на герцога фон Рюггенбергена, який знову казав йому через тлумача, що його імператор був би вельми втішений, якби між ними й далі тривали вічна любов і мир, укладені ще з Ярополком і Свенельдом. Щось подібне казав перед ниром і папський легат. Доброчин засміявся до герцога.
— Коли межи вами й Свенельдом була така вічна любов, то чого ж імператор не прислав Свенельдові підмоги? Ми ось не носимо в пазусі хреста; Ярополк же й Свенельд носили, але ви їм не допомогли. Така любов видається мені трохи однобокою.
Герцог сказав:
— Імператор не хотів устрявати в межисобицю. Дужчий переміг. Але ви мусите пристати до істинної віри, й це утвердить нашу з вами любов. Так переказує святий папа римський.
— А як ні — то нї?
На це Карл фон Рюггенберген волів за краще помовчати.
А коли пирувальники врешті розійшлись, Доброчин несподівано для себе й для всіх сказав Претичеві:
— Колись у старої княгині був грек: отець пресвітер звався. Хотів примучити мене до хреста, але так і вмер не примучивши. Дивина!..
Претич глянув на Доброчина:
— Хіба Григорій помер? Ще донедавна сидів у Вишігороді-Деснянському... Чого це ти про нього згадав? — раптом насторожився тисяцький воєвода.
— Дивився на того папського легата й згадав.
Цього вечора Доброчин надовго затримавсь у свого небожа.
— Щось ти вельми притих, — сказав він Володимирові. — Що тобі на душі? — Володимир, як завжди, відмовчувався, а він так само зненацька спитав: — А хотів би мати мати за жону грецьку царівну?
— Грецька вже є, — похмуро буркнув до вуя Володимир. Він давно не думав про жодну із своїх жінок.
— Я кажу про справжню царівну, — нагадав небожеві Доброчин. — Чим ліпший був од тебе отой Оттон Другий? А Василій має ще одненьку сестру. Молодшу!
— За нехрестатого не віддасть, — відповів Володимир, а Доброчин одчув, що небожеві байдуже до всіх на світі царівен.
Посідавши в княжій одрині біля ледь прочиненого вікна, вони дивились на блимливий вогник свічки над божницею, й Доброчин пригадував свої холопські літа.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Аж не віриться, що той отець пресвітер і досі живе. Каже Претич — у Вишігороді. Скільки ж це йому літ? Він і тоді здавався мені мало не дідом. Десь-то він такий, як мій батько. Але коли тобі минув вісімнадцятий рік, а комусь — тридцять восьмий, то мимоволі здається старим.
Він колись назвав себе булгарином, але я довго ще потому думав, що він грек. Аж того літа булгарський цар Петер Симеонович заратився з греками, грецький цар одрізав у нього чи не половину землі, бачу — отець пресвітер не вельми жалує греків: печеться про булгар. То все було греки та християни, а це мовчить. Або лає грецького царя Костянтина Багрянородного. Одного разу каже:
— Коби княгиня схотіла, могла б мати з Петром Симеоновичем вічну любов.
А я питаю — для чого?
Мовчить. Я лише ген потім уторопав, що стара й сама мала задум супроти булгар. Тож отець пресвітер і не хтів говорити.
Але він тепер ще частіше приходив і всідався коло Княжих воріт. На ньому була довга чорна свита — волочилась мало не по землі, то він сідав додолу й починав гомоніти. Здебільша про богів та про князів. Якось надвечір, — саме до княжого двору з'їжджалася гридьба, — каже мені отець Григорій:
— У багатьох за пазухою святі хрести.
— То й хай, — кажу, — носять. А мені що?
— Європа вся хрещена. Тільки Русь іще ні.
— Ну й що з того?
А він своє:
— Князь має далеко видіти. На тридцять літ уперед.
Я казав тобі про це давніше, а це були Григорієві слова.
Я й питаю:
— А що ж буде за тридцять літ?
— Отож-бо! — каже. — Коли б це кожен князь розумів — усім було б добре.
— А ти, — кажу, — бачиш наперед?
Каже — бачу.
Питаю — що ж буде за тридцять літ?
— Увірує, — каже, — Русь у єдиного бога.
Оце вже минуло тридцять літ — не вгадав отець пресвітер: Русь і далі тримає дідній закон.
Я вже й не питав отця пресвітера, як це можна зректися своїх богів і чинити требу чужим. Було просто гидко. Кажу йому:
— Деревляни не зрадять свого закону.
А він плута пальцями кінчик бороди.
— Отож, — каже, — й недобре, що ставиш деревлян окромі полян. Цю нелюбов згладить Христова віра.
Я й питаю того "отця":
— Й хрестатий не здійме руку на хрестатого?
Отець Григорій суворо так:
— Негоже казати "хрестатий". Шануй однаково всіх людей.
А я знову допитуюсь:
— То здійме чи ні?
— Коли всі люди на землі ввірують у єдиного бога, до ратей та коромоли не стане причин. Усі люди суть Христові діти.
Це мене впекло.
— Я, — кажу, — син Хорса! — Так уголос і кажу, хоч Дажбога гріх називати прилюдно Хорсом: то слово волошебне й потайне. — Всі деревляни онуки Хорса, а жупани його сини!
Він каже: в це вірять також і поляни та сіверяни. Хай, кажу буде так. Але чого це я маю ставати сином чужого бога? А потім знову згадав своє, питаю в отця пресвітера:
— То здійме руку хрестатий на хрестатого чи ні?
Каже — не здійме.
— То пощо ж ратиться грецький цар з булгарським царем? Обидва ж начебто вірують в одного бога.
Ото так я припер його спиною до стіни.
Засмутився мій отець пресвітер. Потім я довго не бачив його коло Княжих воріт. Аж після Перунь-дня почав змову приходити, але вже не говорив про вічну любов меж "синів Христа".