Коні тюпачили по дорозі, збиваючи копитами пилючку, мене хилило в сон, і через те не помітив постаті при дорозі, кинувся вже на "добридень". То був панок у круглому капелюшку, куцому, німецькому чи аглицькому каптанці, при шабельці, він чемно вклонився й запитав:
— Не підвезете до міста?
Я напинив коні, панок легко скочив на приступець і сів поруч. Я сидів на панському місці, віжки були перекинуті через передок, провисали, але батіг мав на довгому батожилні, він діставав коней. Повів оком праворуч — панок мені видавався по знаку: кругле темне обиччя, гачкастий ніс, вузький рот. Й де він тут узявся, чому сам, піший, без виїзду? Але не маю звички розпитувати, поцвьохував батогом.
Панок усміхався в рудуваті вуса, вмостився зручно, відкинувся на подушку ридвану.
— Хороший день, — мовив.
— Не кепський на цю пору, — відказав я.
Якийсь час мовчали.
— Ну що, віддали Махтею гроші за коня? — раптом запитав панок.
Я здивувався, либонь, панок був у когось з Махтейових сусідів або встиг поговорити з самим Махтеєм.
— Віддав.
— Махтей радий?
— А хто не радий, коли повертають позичку. А ви звідки про неї знаєте?
Панок усміхнувся знову.
— Я багато чого знаю.
— Скажімо?
— Ну… Ото бачите куми — одна одній клянуться в любові (ми саме проїжджали селом). — Брешуть обидві. Ото хлопець божиться дівчині — теж бреше — багата. А отой чубатий каже правду — що в нього грошей немає, а носатий не вірить. А в отій корчмі?..
— То не корчма, а крамниця…
— І крамниця, й корчма… На кілках халяви — сорок сім штук, пуги, хомути, штани, свити, а в кутку стіл… Там корчмар бреше своїй жінці, що продав дві кварти горілки… Півкварти випив сам. Він її боїться.
— По — вашому, світ стоїть на брехні?
Панок викруглив тоненькі острішкуваті брови.
— А то ж на чому?! Й щодалі її більшає. Прийде час, у неї віритимуть, як у істину.
Тепер усміхнувся я.
— От бачите, — мовив панок, — і ви не вірите. А я сказав правду.
Минули село, виїхали на роз’їжджену гребельку. Поміж черлених кленів виглянув білими стінами дім, по горі прослався сад, за ним — ставок, усе це огороджене високим парканом.
— Тут раює сотник в абшиді Хоцький, — хитнув головою панок.
— Тут животіє пан Хоцький, — сказав я.
Панок запитально стрільнув очима.
— А яке то раювання?.. _ Нікуди не виїжджає, не виходить, нікого не приймає… Їсть, п’є і спить. Умертвив себе за життя.
— Може, й ваша правда, — несподівано погодився панок. — А вам самому добре бути паном?
Я здивувався несподіваному запитанню. Дідові Хинді відказав правду, а тут злукавив:
— Ні добре ні погано.
— Не скажіть, — заперечив мій гість. — Де вже там — бути паном чи попихачем, повелівати чи сповняти веління… А хочете стати великим паном? Дуже великим? У калитці у вас уже не густо… І всі рахунки з світом звели..
Він знав і про мою калитку. Я давно здогадався, з ким маю справу, тільки не подавав вигляду. Одначе не міг відгадати, жартує мій гість чи каже правду.
— Яким це великим?
— Палац, варта, виїзди, полювання… Станете підкоморієм, а далі маршалком сейму… Чи й сенатором, якщо на тамтім боці. Матимете жінок, скільки захочете. Одразу десять Мальв… А на цьому — полковником…
Я сторопів. І розгнівався.
— Не треба мені десять…
— Ну тоді одну… Ту, що по серцю. Насправжки…
— Як це насправжки? Вона…
Панок знизав плечима:
— Карпо може померти… Або знову повіятися…
Я подивився панкові в очі. Дивні це були очі, вони мерехтіли й мовби втягували в себе, зіниці в чорних обідках то звужувалися, то розширювалися, в них курів туманець, неначе в опарах зимою.
— І… за яку ціну? Душу?
— Га — га — га, — засміявся панок. — Усі ви думаєте: ваші душі такі дорогі, що понад них і немає нічого. Та то драний міх і все. Он їх скільки, — повів рукою на гору, де жінки брали льон, а чоловіки складали його в копички. — Або вийдіть на ярмарок.
— Тоді ж за віщо? Задарма ви не даєте нічого.
— Пхе, за сущу дрібничку…
— За яку?
— Ну, ти не поїдеш (несподіване жорстке "ти" замість "ви") туди, куди збираєшся. Ні тепер, ні потім — ніколи.
Я на мить замислився. Ще не вирішив до кінця сам, поїду чи не поїду, а він уже знав напевно.
— Тобто в запорожці?
Нечистий хитнув головою:
— Так. Ні там, ні тут…
— Не стану в захист…
— Не станеш…
В мене попід серцем потягло сквознячком, в грудях, неначе жар під вітром, спалахнув гнів.
— Так це ж… більше за все. За мене, за мою душу… За всіх нас. Воно — понад нами, в нас, на віки вічні. Без нього — ми ніщо, бидло, гній, попіл…
— Про що ти говориш… Його немає! — верескнув панок. — Немає!
— Немає для тебе, — вже спокійніше, суворо сказав я. — Для тебе немає нічого. І кому ти служиш? Нашим ворогам? Я думав, ти струп із п’яти нашого Бога, а ти полигач чужого бога. То ж згинь…
Я задихався, серце мені зупинялося, подих спирало — важко, троєперсто, троєкратно перехрестив його. Карета загойдалася, затріщала, щось засвистіло, загуло, й хмарка чорного диму звинулася поруч мене. І зникла, і впала глуха тиша, а по вівсяному стернищу пролетів швидкий крутий вихор.
Я протер очі. Оглянувся.
— Чорт жениться, — показав на вихор вівчар, який верхи гнав насупроти мене отару.
Мав сумнів, що таки жениться, але не відказав нічого.
* * *
Мені хотілося до вітру, по малій нужді, — припекло так, що хоч кричи, — і я шукав гожого місця, але куди не поткнуся — за клуню, за кущі ліщини, в берег, — скрізь хтось стовбичить або тиняється, здебільшого якісь жінки з сувоями полотна, з корзинами, і я біжу далі. А вже й терпцю не стає. Хоч розв’язуй очкура посеред вулиці. Збіг у виярок, до ставочка, але там почулося талапання по воді.
…Не одразу збагнув, що то не талапання, а покашлювання. Покашлював послушник Олія, він стояв у порозі, невидимий у темряві, але я вже гаразд знав його покашлювання, схоже на тьопання по воді. Покашлює він обережно, несміливо — в такий спосіб будить до утрені — я можу й не обізватися, вдати, що сплю, і він піде геть. Що то гроші — багатий гість, — і покій окремий з периною, і глечик з узваром в головах на ослінці, — всіх інших прочан, які сплять покотом на вкритих соломою дошках, послушники будять штурханами, а декого навіть стягують за ноги.