Аж тепер зрозумів, що втратив не тільки Мальву, а ще щось значно більше (хоч, здавалося, що може бути більше за кохання), втратив віру в щастя, про яке стільки мріяв. Уже не поїду на Самару, не поставлю хати, не вижену в степ вівці, й мене не зустріне на воротях малжонка — кохана дружина. Вже ніколи не зіллє рідна ненька мені з корячка на голову літепла, не подасть чистий рушник. Я ніколи не нарікав на життя, вважав це гріхом, орав свою ниву то важко, то легко, але з вірою, а тепер і віра зів’яла. Доля відняла в мене все. Нащо мені жити, коли я не потрібен самому собі.
За тиждень до Здвиження навідав своє село. Удосвіта викопав два круги барвінку в садочку та посадив на материній могилі. Черепочком носив воду, полив, а тоді сидів на рудому горбочку, й чорна дума соталася з серця. Немає в мене нікого, оця могилка — єдине місце на землі, куди можу прийти в час смутку та печалі. Не приніс я радості матері, не приніс Мальві, не приніс самому собі й тулятимуся далі по світу не знати для чого. Боже, як багато мав, коли була жива матінка, та не розумів свого багатства, своєї доброї години. Вона — єдина душа в світі, якій міг оповісти свої гризоти, свої печалі, й вона б зрозуміла, пожурилася разом зі мною, помолилася за мене Богу… Хто тепер помолиться за мене? Мальва? Але її молитви, неначе зірниці в далекому небі, неначе дощі на чужі ниви.
Потім я сидів у повітці з дідом Хиндею, розпитував про село. Після смерті Пива приїхали судді, урядовці, повихрили та погасали, але недовго — Пива не любили, забив його якийсь заїжджий пан, що невдивовижу, хіба мало наїздів учинив на сусідніх панів Пиво. Маєток посів Пивів брат у других, він урядував десь за Білою Церквою, людям від того не погіршало й не покращало. Ті ж п’ять днів панської роботи, те ж саме подимне, млинове, медове…
— А тобі добре в панах? — запитує Хиндя.
— Погано, — одказую.
— І в козаках тобі було погано…
Десь гупала терниця, тінькала на шовковиці синиця. З — за стіжка соломи боязко, боком до нас наближається дідів онук Панасик, тупцяє на місці чорними, в ципках, ногами, врешті всідається в дідових ногах, затихає. По хвилі починає муркотіти, наче котик — він бавиться китицею на моїй шаблі, легенько, двома пальчиками погладжує наділки шаблі. Очі в нього приплющені, губенята розтулені. Рудий, вицвілий чубок спадає аж до покропленого муратинням носа. Й мене ніби вкололи в серце, кілька гарячих крапель упали на нього. Боже, як мені хочеться отакого хлопчика!.. Аби притулився до моїх колін, аби провести долонею по його чуперові. Не судилося. Судилася мені шабля, яку він погладжує, темна ніч та глибокий байрак. А Панасикові хочеться… Шаблі. Злий насміх долі.
Вернувся в Кагарлик, кілька днів не виходив з хати. Думав, може, купити десь хутір, завести баштан, пасіку?.. Одружитися?.. На кому? Полюбити більше не зможу нікого. Та й жити тут мені не дадуть.
А життя тим часом плинуло своєю вічною рокованою дорогою. Плинули човни по Дніпру, їхали чумацькі валки — з пшеницею, кавунами, рибою — везли на продаж у Московію та Польщу, тільки я не їхав нікуди й не знав, куди їхати. Від’їхали з міста одні рейтари, прийшли інші, з ними приїхали ще ксьондзи та старости, орендарі та лихварі. Свої кляті, а чужі клятіші подвійно. Польська варта стоїть у замку, польські наглядачі ходять по базару, встановлюють ціну, карають тих, хто не схиляє перед ними голови, одводять очі від тих, хто їм низенько вклоняється, дає відкупного.
Сироти та вдови — по всім світі сироти і вдови, а тут і вони обкладені чиншем, і старцювати їм заборонено — в Польській державі немає бідних. Я знав їх майже всіх, нужденних та згорьованих, й на відраду власної душі знайшов, як мені здалося, добрий клопіт — закупив кілька хур збіжжя і вночі носив та клав на сирітські та вдовині призьби мішки з житом та пшеницею, й втішався тим, а особливо чутками, що в місті появився невидимий святий, котрий опікується бідними. Але й те мені обридло, та й зрозумів, що відрада невелика — всіх бідних хлібом не нагодуєш, тим мусить клопотатися уряд, але ж він… чужинський і йому байдуже, скільки вимре нашого люду.
На той час мені згадалися мої борги, і я вирішив розрахуватися з ними. Я щось передчував, про щось здогадувався, нічого не знав і вже щось знав.
* * *
Виїхав сам, без кучера та зап’ятника — мені не потрібні свідки. Зустрічаючись з панами, говорив про податки, про сеймові вибори, про непокірних хлопів — бачите, і в мене втік хлоп, кучер, доводиться правити кіньми самому. Насправді ж втікали з сеї сторони хлопи рідко — куди втечеш, всюди стоять польські застави, польські роз’їзди, всюди польські пани, польські порядки, а за Дніпром такі ж порядки московські. Гараздують там круто, не шкодують лози, канчуків, диб, гусаків, колодок, зашморгів, не думають і про завтрашній день, намагаються вичавити все сьогодні, до останньої краплі. В одному селі бачив трьох посполитих, забитих у колодку, посаджених у став, п’явки пообліплювали їх, холод доймав до кісток, навіть звільненим, їм недовго топтати ряст; в іншому селі людей везли на гарбі в залізній клітці, неначе вовків або ведмедів, і скрізь по токах посполиті молотили хліб, але не свій, а панський, а свій догнивав у копах, і над тими молотниками стояли ще одні молотники, з канчуками, й молотили по плечах, ребрах, спинах. І гірко та дивно, що оті, другі молотники також з наших, справні посіпаки виходять з нашого брата козака, та й з посполитого не гірші, мабуть, ніде в світі немає щиріших перекиньчиків, як українці. Він тобі й белькоче по — чужому, і вдає, що по — своєму не розуміє, і порядки йому чужі кращі, й чужі закони мудріші, ото тільки паляниці наші, та ковбасу і мед зуживає зі смаком. Він уже й пісні свої "забув", і стежки до рідних могил не пам’ятає, і аж репається, оббріхуючи власних предків, запльовуючи своїх богів та розтоптуючи відвічні предківські звичаї. Горе нам, сором і ганьба!
Одначе всякому терпінню є межа, зріє, неначе в пригаслому багатті, іскра помсти, ви бачили, як те стається! І день, і два лежать звуглілі обаполи, здається, то вже тільки купа вугілля та попелу, не видно ні димку, ні жодної іскорки, і враз спалахне гострою свічечкою вогник, а далі бурхоне полум’я, загогоче, засміється, й шваркне од низу до верху сосна, яка стоїть поруч, і загуде, зареве по всьому лісі. Я ловлю ті іскри в очах, той прихований гуркіт у словах.