Щойно Семен нахромив на шпичака першу галушку, за вікном затупотіло, стежкою від перелазу йшли поважний господар, мабуть хуторянин, дідич, та наймит, те було видно і з одягу, й з того, як ішли: перший — попереду, поважно, ступав владно, другий — позаду, тупотів видрібцем. Той, що попереду, трохи накульгував. Наймит лишився надворі, присів на вузеньку лавочку біля тину, а хазяїн зайшов до корчми. З настороженого шинкарчиного погляду Білокобилка зрозумів, що цей новий гість, як і він, тут уперше. Дідич поставив біля порогу горіхову палицю й сів навпроти Білокобилки, хоч у корчмі було вдосталь місця — два довгі столи, біля яких такі ж довгі та широкі кленові лави.
— Смачні галушки? — запитав дідич, його очі дивно мерехтіли, обличчя було кругле й темне, а ніс гачкуватий. Когось нагадало Семенові те обличчя, а кого, одразу не міг пригадати.
— Голодному — смачні, — сказав Семен, хоч галушок ще не скуштував.
— Мені також галушок, — сказав чоловік. — Але не з перцем, а з медом.
— Зараз замішу тісто, — відказала корчмарка.
— Довга то справа, — мовив Білокобилка. — Беріть шпичака та поки що скуштуйте моїх.
— У мене часу доста, — чомусь зареготав дідич. — А ти не боїшся?
— Чого? — здивувався Семен.
— Що з’їм всі галушки.
Білокобилка знизав плечима:
— На здоров’я. Я потім од’їм з твого полумиска.
— Гіркі, — нанизав чоловік на шпичак галушку й скривився.
Семен пильно видивився в обличчя чоловіка, схожого на пугача, на думку спало, що дідич накульгував на ліву ногу.
— А хіба вам смакує солодке?
— А що ж… ми не такі, як усі?..
— Не такі, — з притиском мовив Білокобилка.
Дідич зареготав знову.
— Упізнав?
— Авжеж, — мовив Білокобилка. — Понуру свиню видно з рила.
— Ну… ти… Сьогодні я відіграюся…
Білокобилка швидко наштрикнув галушку, до якої примірявся непроханий гість.
— Дідька лисого…
Нечистий скривився.
— Я ж тебе просив.
— Не буду. Хай тобі чорт.
Сонце затулила хмара, в корчмі посутеніло. Й сутінь стояла в Білокобилчиній душі. Лихі пригоди втомили його, спливали дні, а він знову без коня, й хтозна, коли добудеться до Січі.
— Чому? — другим шпичаком чорт обчищав перець з галушки. — Повигадували ви: якщо наш брат, чорт, так обов’язково мусить любити скажений тютюн, скажену горілку та всілякі гіркі приправи. А в нас усього того гіркого й так забагато, й хочеться чогось солодкого та чистого… То ж чому ти не гратимеш?
— Бо ти вже наготував якусь капость. Інакше б не набивався. Або карти помічені, або ще якийсь підступ.
Чорт образився:
— Знову ж таки, у вас про нас тільки й думки, що обдурюємо, збиткуємося. Що правда, то правда: любимо пошкилювати, пожартувати, поводити вашого брата за носа, але чесно.
— Тільки поводити за носа? А великі лиха? Скажи, за що ви нас не любите? За що ненавидите?
— Кого це вас?
— Людей.
Чорт подивився здивовано, почухав кінчиками пальців кібцюватого носа.
— Я не ненавиджу…
— А тоді… Все оте?
— Це — моя робота.
— А хто дав її, цю роботу?
Чорт знизав плечима:
— Ти ще питаєш. ВІН.
Білокобилці перехопило подих. Сидів приголомшений. Воднораз не мав підстав не вірити чортові. Чорт помітив те й, аби одвести Семена од страхітливої думки, мовив:
— Чеснішого за чорта творіння в світі немає. І добро ми робимо. Ти ось сидиш і метикуєш, як запопасти коня. А я можу допомогти.
Білокобилка не одразу отямився, страхітлива думка стриміла в голові, неначе розжарений цвях, проте мовив:
— Позич…
Чорт подивився присоромлююче.
— Знаєш же, що в позички нічого не даємо. Тільки в заставщину. Але нехай сьогодні буде по — твоєму… Позичу воронька до вечора…
— Де ж він?
— Не твій клопіт. Буде, а ти послугуєш мені… Також недовго. Виконаєш моє одне веління.
— Яке?
— Про те потім. Ну що, по руках? Я загадаю тобі три загадки…
Білокобилка задумався. Не той був стрій його душі, щоб змагатися з нечистим, але подітися було нікуди, треба надолужити згаяне, потрібен кінь.
— Гаразд, — сказав неохоче.
Чорт нахилився й, усміхаючись загадковою усмішкою, запитав:
— На чому я сиджу?
"На лаві". Але це вочевидь.
— На с…ці. І на сучку.
Чорт мугикнув.
— Відгадав. Одначе це дуже просте запитання. А скажи мені, що є в світі вище трави й нижче трави?
Тепер скривився Білокобилка. "Не пошкодувала корчмарка перцю, аж язик терпне". Запитання, яке загадав чорт, доймало Семена давно. Це й справді одна з найбільших таємниць світу, в ній — і чому, й для чого, але доконечної відповіді немає. Навіть невідомо, що є вищим і досконалішим… Принаймні, так думаємо ми. А що думає Бог? Тільки йому відома істина, бо й замисел — його. Трава лишається травою… А ми? Покращуємося чи погіршуємося? І теж до якої межі? Та й чи є це смислом? Адже можна було зробити досконалою одразу… Тоді навіщо все це? В святих книгах написано, що вона й була такою. З другого боку: і досконалість, і недосконалість у ній самій… В рівень з її душею. Проте й найвища досконалість не рятує від того, останнього. Навпаки, в людській пам’яті лишаються найбільші харцизяки… Світ пам’ятає їх. А тисячі й тисячі маленьких святенників зслизають з світу, з його пам’яті, як мухи. Хіба що лишаються окремі. Котрих сопричислили до лику святих. Вони заслужили те своїм зразковим життям. Але ж і найбільший зарізяка, розкаявшись, може стати святим… Отже, не в тому річ. А в чому, в чому? Мета життя — залишити добру пам’ять для інших? Відійти в спокої можна, тільки зробивши добро? Але трава не знає, що таке добро. Вона його не робить. Вона просто трава.
Плин Білокобилчиних думок перебило тупотіння, брязкіт зброї, гомін. Біля конов’язі в’язали коні козаки. Сині жупани з червоними відворотами, сиві шапки з червоними шликами, то були реєстровики. Заходили до корчми, неначе до себе додому, брязкотіли шаблями, цокотіли підковами, сполохали чорного, з білими лапками кота, й він дременув на господарську половину.
— Гей, шинкарко, полинівки, запіканки, книшів, ковбас… Неси все, що в тебе є.
Рипіли шабельтаси, гоготіли дужі горлянки, козаки малися так, неначе були в корчмі самі.
— Чорти їх принесли, — сказав Білокобилка, а нечистий невдоволено засопів, чи то знову на оте його черкання, чи на прихід реєстровиків. — Трава і є трава.