— Ну, вернеться. А далі?
— Даруємо вам життя.
— Яка тому запорука?
— Шляхетське слово.
— Мало…
— Що?
Гетьман ворухнув бровами. Либонь, цього листа їм було потрібно передати неодмінно. Пиво витиснув крізь вузькі сині губи:
— Візьмемо в свідки Бога.
Козаки перезиралися. Тишко щось шепотів, а Пукавка переступив з ноги на ногу, підвів угору очі й сказав:
— Нехай їде Білокобилка. Бо ж…
— Що? — подався вперед Пиво.
— Він справиться найкраще.
— Чому?
— Такий є… Дорога важка, він подолає її. І вернеться. Я йому вірю.
— А ти? — Пиво до Миленького.
— Я… також, — вичавив Тишко.
— А ти сам? — до Білокобилки.
— Великої радості з того не маю. Одначе… Якщо немає іншої ради… Зроблю все, аби листа доправити.
— Ми даємо тобі два тижні, — сказав Пиво.
Білокобилка похитав головою:
— Й казати нічого. Це ж яка далечінь… Козаки можуть бути… навіть на Дону. Чи на Дінці. Або на морських лиманах.
— Три тижні…
— Чотири. Та й то… Але за чотири можна добутися. Якщо конем. І перепускну картку. Вона мені згодиться на сій стороні і на переправу.
Гетьман не все розумів і перепитав Пива, що каже козак. Пиво переклав по — польськи, він невдоволено хмурився. Але гетьман схвально хитнув головою. Мовляв, згода, чотири тижні й кінь і картка. Пиво подав знак, принесли Євангеліє та хрест, і Білокобилка склав присягу, дивився в очі козакам. Дорога вже гойдалася в його зіницях.
Пукавку та Миленького одвели, а Білокобилку посадовили під однією з комор, і там він очікував на листа та перепускну картку. Коли їх принесли, попросив ножа та голку з ниткою, розпоров підкладку жупана й зашив туди листа. Перепускну картку поклав до шапки. Привели коня — ні доброго ні поганого, сумирного й трохи лінивого. Одначе Білокобилка виїжджати не поспішав, зажадав попрощатися з побратимами.
Вволили й це його прохання, повели до розсадистої комори, біля дверей комори він раптом схопився за живіт, скривився й кинувся за комору:
— Ой — ой, скрутило.
Жовніри гидливо кривилися. Семена не було довго, він вернувся тихий, замислений, скупо прощався з Пукавкою та Миленьким:
— Чекайте, вернуся.
Тишко напружено вдивлявся йому в очі: а не залишиться там? Не обдурить? Вернеться?
Білокобилка прочитав той погляд.
— Якщо не погину — вернуся. Покладайтеся на Бога.
— Я молитимуся! — гаряче мовив Тишко.
— Молися!
Попрощалися.
* * *
Знову стукотять кінські копита, скрипить лозове сідло, знову стелеться переді мною дорога, й везу я тривогу та важкі думки. Я таки заскочив до неньки, витер їй сльози на зморшкуватих щоках, обійняв, вона благословила мене у великій радості, що живий, що мене випустили (а на скільки й для чого, я їй не сказав), і веселий та хитрий пес Пундик полизав мені руку та загавкав услід, і заїхав я до Мальви, перебув у неї ніч. Перед тим розпитав, що чути в селі, де пан Юс, і Мальва сказала, що за Юсом слід запав: одні кажуть — утопився в болоті, інші — його вбили. Ще інші — втік до Польщі й боїться вертатися. Я привітався до мальви — квітки, вона ще дужче запишалася, на ній розквіт ще один вінчик квіточок — синьо — голубих, печальних. Друга ж Мальва була весела, обпекла моє серце карим усміхом, а на моїх губах лишила присмак яблук і солодкої жаги. Соромно про таке згадувати козакові, але яка то була ніч, відомо тільки їм двом та янголам, котрі заздрили з неба. Мальвині губи на прощання я доривав надсилу, вони наче вкипіли в мене. Мальві я розказав усе й знову просив чекати та поливати в серці надію на недалекі погожі дні нашого життя.
Через Дніпро переправився біля Стайок, — показав польській чаті перепускну картку, і вона не чинила помішки, — їхати лівим берегом безпечніше, й там мене не досягне Пиво, я знаю його підступність, він може послати таємну погоню.
…Сонце пече немилосердно, випікає всі думки в голові, мене хилить у сон. Листя на кущах горобини при дорозі поскручувалося, ягоди посохли, волошки в житі повигорали, вони безколірні, неначе старечі очі. Трійко лелек мляво кружляють високо — високо в небі, кіт під кущами порічок повідкидав лапи, неначе дохлий, пес приліг під цямриною криниці, салапає червоним язиком. Спасівські мухи в’їдливі й настирні, доймають до кісток, кінь ледве тюпає, ще й припадає на ліву ногу — закривів. Дядько заїхав у став — замочити колеса — та й заснув на возі, — вода в ставку — сам глей, гуси посеред ставу не білі, а чорні, качки дістають щось з дна, і їхні гузна стирчать у небо. Мідна лука сідла палає, до неї не доторкнутися, скручена кирея пашить густим теплом. По небу пливе одна єдина, схожа на білого баранчика, хмарка. Проїжджаю сосновий ліс, запах розпареної живиці пощіпує ніздрі, з глибини лісу тече прохолода — стринож, козаче, коня, ляж під кущиком… Не можу собі того дозволити. Знову виїжджаю в поле. Вже вкотре дістаю з торок дерев’яну баклажку, закидаю голову, вода булькає в горлі, вона тепла й тхне пліснявою. Мої думки, неначе оті мухи, крутяться довкола цеберки з прохолодною водою, її щойно витягли з замшілої криниці, й краплі смачно та солодко кльокають у її глибині, рожевий жовток сонця гойдається на дні цеберки, а я п’ю, п’ю й не можу напитися.
…Он там нап’юся холоднячку. Зелені тополі вштрикнулися в гаряче небо, вони неначе танцюють в жаркому мареві. Село — на горбі, розтяглося вздовж дороги неначе втомлена череда, що йде з поля, всі криниці в пониззі, в долині, яка горнеться до горба, журавлі з колодками та колесами для переваги задумливо дивляться в небо. І жоден не вклонився мені. І в першій, і в другій, і в третій криниці — сухо. Біля четвертої комашилися люди, вони розкопували її. Сірі, засмучені, неохоче оддавали добридня, витирали рукавами піт, неохоче розповідали. Їхні криниці завжди були повні, вода стояла недалеко, а місяць тому вона втекла з усіх криниць. Уже розкопали дві, й ні в тій ні в тій не сягнули навіть глею. Тепер воду возять діжками з сусіднього села, та хіба навозишся — й худобу напоїти, й діти покупати… Мені не хотілося залишатися в цьому селі, але далі їхати не міг, мій кінь підбився, окульгавів. Наледве впросився до одного господаря, убогого, сліпого на одне око. Його перехняблена хата стояла навпроти криниці, яку розкопували. Калина довкруж криниці пов’яла, в’язовий кущ засох зовсім. Я спутав коня й пішов по долинці. Довго кружляв поміж кущів верболозу — хирлявих, з сухими патичками гілок, поміж сухих олешин, дубків, низеньких і карякуватих — такі дубки ростуть там, де вода підступає близько до поверхні, отож і справді донедавна вона сягала верхніх вінків криниць, збивав чобітьми порохню з пожухлих трав і врешті забрів у біло — рожеву повінь. Спершу здавалося, що забрів у річку. Дудник ріс густо й був такий рясний, що заплітав ноги, й пахнув густо, терпко. Я вернувся до копачів і попросив лопату. Сказав, що знайду воду.