— Бачу, підмога прийшла вчасно, побили ви ляха.
— Насипали їм у штани жару, — засміявся Миленький.
— Не вельми, — мовив Хрін. — Виручив нас Недайвода, вже дотирали нас ляхи. Змели їх козаки з того боку, от Дурної скелі, трохи потопилося, трохи перепливло на острів… А вночі вони полишили й Хортицю. Та так, що ніхто з нас того навіть не помітив. Пішли в степ, додому себто. Кажуть, вийшов у короля розмир з волохами мултянськими, й він покликав військо. Пощастило нам…
— Та ми б… — рвонувся Миленький.
— Вже на очкурі висіли.
— …Злітаю додому, провідаю своїх — і гуртом на Січ, — сказав Хрін. — Його село за три милі звідси.
— А де зараз наші? — запитав Білокобилка, об його ногу, високо задираючи хвоста, терся сірий кіт.
— …На Низ подалися… Ляська залога все ще стоїть на Січі. Охмолостаємося трохи, виб’ємо ляхів звідти.
Білокобилка подумав, що це треба зробити найперше, але подумав якось так, звіддалека.
Тим часом зварилися галушки, козаки повирізували вишневі шпичаки, хотіли там же, у вишняку, й сісти до казанка, але Білокобилка вніс казанок у хату:
— Не треба, щоб нас бачили… Щоб знали у фільварку.
— Пхе, фільварок, — скривив червоні, сливе дівочі губи Миленький.
— Державець фільварку — Пиво… Регіментар… Він там, на Хортиці, стояв супроти нас. Не знаю, чи вернувся. Потурнак, ще й мій лютий ворог, — сказав Білокобилка. Він уніс кварту сивухи, гості дістали з тороків дві баклажки доброї горілки. Гомоніли про ляське посідання на Вкраїні, про круту оборону на Хортиці, про майбутню налогу на Січ та про визвілок її, а після третьої чарки — про всілякі чудернацькі пригоди, про Сінь — озеро біля Січі, з дна якого глухої нічної пори долітає тихий дзвін — на тому місці колись стояла козацька церква й пішла під воду з усіма, хто був у ній, про червоного коня, який чомусь відтоді кружляє біля того озера та ірже несамовито…
— То гетьманів кінь, — упевнено мовив Пукавка. — Вірний своєму хазяїну, дожидається його. В мене самого була колись сіра кобила, бігала за мною, неначе пес… — він гомонів і курив біля печі люльку, дим пускав у комин.
— Це та, що двадцять літ тому здохла? — нецеремонно перебив Хрін, і Пукавка образився…
Після вечері Хрін окульбачив коня й поїхав у сусіднє село Тополі до своїх, Пукавка і Миленький хотіли пустити свої коні в леваду, але Білокобилка сказав, що того не можна, взяв косу й пішов у берег та вкосив трави. Накосив її й кинув оберемок прип’ятому на паколі бичкові, котрий за день вибив під ногами траву до чорного, й ніхто його не перепинав, бичок тягнув морду до села й жалібно мукав, на той час по бичка прийшов з села незнайомий Білокобилці чоловік й запитав Семена, нащо той косить траву, адже у них немає ніякої худоби. Білокобилка відказав, що сушить траву на сіно, хочуть купити телицю, йому не сподобався погляд незнайомого чоловіка з — під білих брів, не сподобався й чоловік, балакучий і нав’язливий, який знав Білокобилку, а Білокобилка його не знав. Запитав у матері, й та відказала, що то, мабуть, Грицишин приймак Тхорик, псар із фільварку. "Пси за ним ходять, неначе по шнурочку, водить він їх вигулювати, вони вимиті й вичесані і на псарні в Тхорика чистіше, ніж в іншої господині в хаті, спритні ті пси та слухняні, кидаються по одному покиву його пальця і на звіра, й на людину, за що пан дуже потурає псареві. Пан Тхорика любить, а люди обходять його десятою дорогою, хоч він нібито ніякої кривди нікому не заподіяв".
Козаки вклалися спати в хліві на соломі, Пукавка і Миленький одразу поснули — після дороги та доброї вечері з чаркою, — Білокобилці не спалося, лежав і слухав, як ухкає в лісі пугач, як форкають коні, як куйовдяться в стрісі горобці, й думав про те, що чомусь не чути дівочого співу й парубоцьких погуків, колись вони лунали до самої півночі, не подобалося йому пугачове ухкання, й тривожило щось, а що — не знав. Вийшов з хліва у вишняк, у синьому холодному небі відсвічував білими зорями Чумацький Шлях, гнувся на край землі, й десь там, за синім пругом, бейкалися, згубивши дорогу, чумаки, це вони розсипали по небу сіль і не могли прибитися додому. Семен думав про те, як він завтра скаже побратимам, що не поїде з ними, козаки здивуються, засмутяться, а може, й розгніваються — добивалися до нього аж із Запорожжя, вірні побратимству та січовій дружбі, виходило, мовби він їх зраджує, було прикро, але він знав, що не поїде з ними, він нікому не складав присяги на вічну козацьку службу, нікому нічого не винуватий і може розпоряджатися собою, як сам хоче, як велить серце.
…Брів левадою й не зглянувся, як опинився біля річки, якої, проте, не бачив, перед ним темнів очерет, терпко пахли рогіз та лепеха, хлюпотіла вода — качка пасла свої діти, покахкувала, а вони попискували, — небесне коромисло перевисло з цього берега річки на протилежний, високий, горбкуватий, і там, під одинокою вербою, мріло щось біле. Рибалка, польова панна чи русалка? Біла постать росла просто на очах, й щось вона робила — сховалася в тіні верби й появилася знову, зненацька Білокобилка почув, як щось зашуміло чи зашипіло над його головою, а далі голосно кавкнуло і гехкнуло за спиною — трохи в стороні. Семен здивувався, підійшов до того місця і в подиві побачив, що то до половини вгрузло в землю млинове колесо. Отож, його кинули з того боку, від верби. Є на світі дужаки, які в такий спосіб випробовують свою силу, вони таяться з тим од людей, бо коли хтось довідається про те, побачить їх у той час зблизька, вони втратять силу й стануть безпомічними, наче сліпі кошенята. Семен пригадував своїх односельців і не знав, на кого подумати, а може, каменя кинув хтось і не з їхнього села, по той бік балки є кілька хуторів… Цей дужака зараз перебреде через річку, прийде за камнем, щоб турнути його з цього берега на той…
Білокобилка напружився, витягнув з землі каменя, розгойдав і щосили жбурнув через річку. Зашумів очерет, злякано кахкнули качки — залопотіли навтьоки — на протилежному березі почувся глухий гуркіт. Біла постать зметнулася, закрутилася на місці, відступила в тінь. Невідомий дужака поволік за собою камінь. Звичайно, він міг пожбурити камінь ще раз, і Білокобилка повернув би його назад, — є такі дужаки, котрі бавляться, перекидаючи камінь один одному, неначе перепічку, але цей чомусь злякався і втік. Білокобилка постояв ще якусь мить, потягнувся і пішов спати.