Незабаром в’їхав у село Королі, воно сусіднє з нашим. Я знав це козацьке село — за півмилі від Дніпра, люди тут колись справді жили, як королі — багато та весело, та згодом вольних козаків перевернули в панщинників. Село оборонялося судами та зброєю, але всі суди стояли на панській стороні, а зброї в пана було набагато більше, ніж у козаків, і вистинали найнепокірніших, а решту зламали, зігнули, скрутили. Як же то впадає в око одміна між селом вольним та панщинним! Панщинні села похмурі, хати темні, під чорними покрівлями, плоти розгороджені, садки хирляві. А які храми справляли колись у Королях, які весілля літали по вулицях! Було де політати: село розкинулося поміж широких левад та вигонів (таких великих вигонів я не бачив більше ніде), на левадах росли явори та липи, й літньої пори село дзвеніло, неначе велетенський вулик.
Але що то за гомін на вигоні за зборнею? З одного боку вигону рядок тополь, з другого — розкоп глинища (колись такого не дозволялося, глину брали за селом), на жовтому чопику глинища кілька миршавих сосонок, далі, під гору, пастівник, за ним — дві купи хаток у вишняках. І що це під тополями, чого товпляться під горою чоловіки та жінки? Що вони роблять? Чому так тісно збилися докупи? Куди всі дивляться?
Я зупинив коня й розглядався. Мене охопили подивування й тривога. На вигоні чинилося щось несосвітенне. Під тополями стояв обкладений кулями очерету й хмизом віз, на возі сиділа жінка в чорній, насунутій на очі хустці, далі на дорозі зупинилася валка з горшками, горщечники стояли біля возів з батогами в руках, спостерігали, жінка на возі сиділа мовчки, вона була прив’язана. Біля воза походжав чоловік без шапки (шапка лежала на траві), в літнику без рукавів, у білій сорочці, білих полотняних штанях, заправлених у жовті чоботи, він підправляв хмиз і перемовлявся ще з одним чоловіком, який стояв осторонь, обіпершись на довгу білу палицю, — старостою або осавулом. З гори від хат бігла з витягнутими вперед руками, у яких поблискував черепочок, прудка, метка баба (такі є в кожному селі) й щось кричала, за нею стелилася смуга синього диму. Баба несла в черепочку жар. І ось уже чоловік у літнику вхопив у неї черепочок, підсунув під очерет з тильної сторони воза, став на коліна, замахав куцими полами літника.
Й тоді я стриножив коня та пустив на вигінець, пішов до воза. Йшов повільно, думки товклися в моїй голові, думка побивала думку, але я вже вирішив, що робитиму, ніхто не міг зупинити мене. Жаль на цих людей, жаль до цих людей прошив мене наскрізь, але не меншою була злість на них.
— За віщо це її? — запитав чоловіка, очі якого здалися мені присмученими й лагідними, але він відвернувся, натомість відповіла молодиця — пащекувата, з тих, які все знають, вважають, що тільки вони живуть правдою, а всі інші знемагають в гріхах.
— Відьма. Скрізь ідуть дощі, а в нас хоч би крапнуло… Сама бачила, як тримала у церкві свічку вогнем униз… І звізди з неба знімає, під коробку мучну кладе.
Сонце вже хилилося на захід, але пряжило немилосердно. Воно світило людям просто в очі, прокляте сонце, й розпалювало їхній гнів. Я бачив у очах жадобу цікавості, жадобу хворобливу, лиху. Що рухає всіма ними? Що рухає нами? Одна жінка в синьому очіпку стала на коліна й молилася. За кого? За цю нещасну, чи за те, щоб її дужче покарали?
О світе, стулений з чорних та білих пелюсток! Й ніхто не просив відпустити нещасну. Лише одні очі… Чорні й тверді. Я прочитав у них бажання, аби приречена на смерть вистояла, не просилася, вистояла в докір та покуту всім.
Я поглянув на чорну постать на возі, губився в здогадах: приречена на смерть читає молитву чи проклинає всіх? Вірить, що вона відьма? Тоді — нещасна тричі. Очі жінки були звернені вгору, на небо, яке горіло, неначе жар.
— А як дознали, що дощі через неї не йдуть?
— Певно дізнали… Увечері розіклали вогонь на горі, на перехресті доріг, і вона перша на нього вийшла. А хто першим на той вогонь вийде… В косах ходить, хоч і вінчана, і все співає, співає. Всі плачуть, а вона співає.
Затріщав очеретяний куль, і я рушив до воза. Звідкілясь узялася й кинулася під ноги чорна коза, я потурив її, вона рвонула на натовп, і той розчахнувся, подався назад.
Вогонь уже виїв дупло в кулеві, брав у зуби по очеретині, жував неохоче, потріскував. Жінка на возі сиділа непорушно, вона не кричала, не просилася, я не бачив її обличчя, його закривала чорна хустка. Вогонь уже перекинувся на другий куль, я поглянув, звідки віє вітер, став з того боку, розчепірив руки. Мене струснув дріж… Так тремтить линва в напрузі. Відчув легкість у тілі й силу в серці. Таке зі мною стається в круті хвилини, мій зір тоді на мить затуманюється, а далі вигострюється, я бачу пронизливо й далеко — далеко, тіло стає пружним, підвладним не моєму розуму, навіть не моїй волі, а мовби сповняє чиєсь веління. Я підвів руки вгору. Очеретяний куль затріщав, полум’я тріпнулося й згасло. Підпалювач здивовано озирнувся, знову вкляк на коліна, задмухав, замахав долонею, і з рудого попілу вихопився вогняний язичок, спритно побіг по очеретині, перестрибнув на куль околоту, й той спалахнув. Тепер дим зносило ліворуч, я зайшов звідти. Й знову простер руки, куль догорів, а очеретяні кулі полум’ям не бралися. Підпалювач зяпав ротом, велика синя бородавка на його нижній губі стрибала, здавалося, вона ось — ось одірветься і впаде на землю, в його очах димів туман страху. І все ж він знову хотів стати на коліна, але я схопив його за комір літника:
— Одійди, бо згориш сам.
Мабуть, я надто сильно скрутив його за шиворотки, бо він двічі кавкнув і позадкував від мене.
— Чаклун… Чаклун, — скинулося над натовпом. — І його у вогонь, — почувся тонкий жіночий скрик. То верещала баба, яка принесла черепочок з жаром. Я повернувся до натовпу. Він був неначе грозова туча — набухлий страхом і гнівом, і враз та туча посунула на мене. Йшли тільки жінки, вони позціплювали зуби, сукали кулаками, йшли виступцем, немов збиралися кинутися в танок…
* * *
Білокобилка збив на потилицю шапку, глузливо вперся руками в боки.
— Куми, подивіться, перед вами вода.