— Не поросна… Та ти здурів?
— Коралі — в ній. З’їла їх льоха. Проковтнула.
В куточках Махтейових губів забриніла посмішечка.
— Таке мелеш…
— Мелеш ти… А я розказую, де коралі.
— Через три дні Петрів піст…
— Що тобі дорожче, свиня чи коралі?
— Коралі… Тільки ж… А якщо їх немає в ній?
— Тоді я полізу в саж і рохкатиму.
— Не баламуть. Хто ти такий? — запитав аж тепер.
— Той, хто тебе хоче виручити, — спокійно відказав Білокобилка.
Ворон стояв похнюпившись, смоктав лівого вуса.
Врешті послав за колієм. А далі не міг усидіти на місці — куди поділися його статечність та поважність — бігав, і булькотів, і заважав колієві. Він то кидався до Білокобилки й трусив його за петельки та погрожував, то обіцяв щедро винагородити ("озолочу, десять кіп дам… Ні, п’ятнадцять"), то біг до хати, по хвилі вертався назад, сідав на посічену сокирою дровітню й переступав ногами. Цяпкали курчата, він кишкав на них, мекали вівці — не випускав на водопій. Колій же, навпаки, був неквапливий, як майже всі колії, сповнений поваги до свого кривавого ремесла.
Після того, як свиню закололи і витягли на драбині з сажу, він довго витирав руки, спочатку об моріжок, далі — соломою, по тому помив у цеберці колійського ножа, загорнув його у білу полотняну шматинку, другою шматинкою витер руки, розперезав житнього куля, підклав свині під боки поліна, щоб не перекинулася, й почав смалити. Робив це повільно, широким тупим ножем обчищав згарини. Тріщала солома, осяваючи поважне, зосереджене, вгодоване (на сальці та ковбасах) обличчя колія, шкварчала свиняча шерсть, він смалив та шкріб свинячі вуха й мив їх з корячка, по тому так само довго шкріб і обмивав ошмалену льоху й обтирав великою ганчіркою. Вже аж тоді вирізав грудину, глиняним питунчиком вибирав у велику полив’яну макітру кров і сам напився свіжої крові. За роботою спостерігав Махтей Ворон, підганяв колія (а той, спокійний і розважливий, навіть не дивився в його бік), спостерігав Білокобилка, посмоктуючи люльку, спостерігали сороки, які злетілися трохи не зі всієї волості й обліпили велетенського в’яза, що ріс під хатою, ворони трималися оддалік, на яблунях у саду, а під яблунями на межі тупцювали собаки, які позбігалися з кутка, вони, як і Махтей, не могли всидіти на місці. Їх ятрив, дратував запах крові та смалятини, навіть Білокобилці крутило в носі, гречаники та кришеник сала, з’їдені біля млина, не вгамували голоду, врешті він простягнув руку до ошмаленого, обмитого свинячого вуха й сказав:
— Одріж.
Колій згідливо брейонув ножем, тепер Білокобилка мав погамівок.
Врешті колій зняв підчеревину, її однесла в хату Ворониха, приставив ночви, наказав тримати їх Білокобилці й вивалив у них паруючі нутрощі. Ворон підбіг — підлетів до ночов, став на коліна:
— Де вони? Я їх не бачу.
— Там, усередині, в кендюсі, — сказав Білокобилка.
Колій виокремив кендюх, Ворон схопив його й кинув на моріг:
— Ріж!
Колій надрізав кендюх з одного краю й підняв його, з кендюха бризнули жовті переїдини й одразу ж блиснули червоні коралі. Махтей схопив їх — закаляні, брудні, підніс до очей, понюхав:
— Вони!
Помив у цебрі, в якому колій мив ножі та руки, й притьма подався до хати:
— Дідька лисого вона їх більше побачить.
Семенові сказав, щоб чекав його біля млина. Невдовзі приїхав запряженим у куцого возика чалим конем. Попорядкував у млині, вийшов на палубу. В руках тримав брудного вузлика. Знову став поважним, чаїв у кутиках губів посмішку.
— Хазяїне, — сказав Білокобилка, — ти обіцяв озолотити…
— То так… ніби примовка. — В очах — холодність.
— Не примовка. Коралі дорогі. Свиня затоптала б їх у гній, почавила. Дорогі коралі. Я прошу коня. Позич мені днів на десять коня…
— Позичити? Коня? — У Ворона очі—вирла — булькаті, великі, крапчаті. Над ними — чуб чорний, прилизаний, блискучий. — Де таке видано?
— Коралі коштують дві паровиці. А я коня верну. Днів через десять.
— А як помреш?
— Ти також можеш померти… А я — невмирущий.
— Не дам я тобі коня… За що коня? Ось… візьми, — й розгорнув шматину, у якій лежала граночка сала і шматочок порібрини.
— Ти не хазяїн своєму слову. Мені позаріз треба коня…
— Не дам… Іди…. — Й раптом: — Грабують!
— Це твоє останнє слово? — пропік Махтея поглядом Білокобилка. Незвичайний то був погляд, але Ворон не помітив того.
— Перше… і останнє… Візьми ось…
Білокобилка не зводив з Махтея очей.
— Ну так знай… Пошкодуєш. — Перевів погляд на млин, який весело хлюпотів колесом, аж райдуга вставала над ним. — Пошкодуєш. — І махнув рукою.
Він відійшов уже на чверть милі від греблі, наближався до соснового бору, над яким ширяв боривітер, коли ззаду почувся кінський тупіт. Білокобилка не оглядався. Він знав, хто жене за ним. Ворон вимчав наперед нього, зупинив коня. Був захеканий, неначе біг пішки, обличчя лисніло від поту. Стратив свій поважний вигляд, зиркав на Білокобилку злякано.
— Став млин. Стоїть… Що не робили… Наче могила.
Білокобилка мовчав, дивився, як боривітер стрімко летить угору на розпостертих крилах.
— Візьми коня… — попросив Махтей.
— Гаразд. Так тому й бути, — мовив Семен, узяв з Воронових рук повіддя, забрав і скручені віжки, якими той поганяв коня, поплескав буланого по шиї.
— Млин?!. — У Махтея в очах — сльози.
— Він уже меле… — скочив на коня. — Роздошкуй віконце на плесо.
— Навіщо?
— Так треба. Тобі на користь. Й ще декому.
Зрушив коня з місця. Ворон ступив навздогін.
— Ти вернеш буланого?
— Верну. — Й пустив коня чвалом.
* * *
Поляки переправили на острів кілька десятків коней, роз’їжджали перед своїми шанцями, пускали галаси, кидали погрози, викликали козаків на герці, але козацькі шанці німували. Коней для кінних герців у козаків не було, але й на піші гетьман заборонив виходити: "Не до грищ нам", а коли Хрін все — таки одного разу поліз на вал, щоб бодай пополохати надто хвалькуватого полячка у шоломі з півнячим хвостом, Бурий гримнув:
— Цур дурня! Якщо в твоїй голові цвірінькають горобці, кинь їм проса.
Поляки ж юртували, насміхалися, розпивали на валах горілку, веселою музикою намагалися вкинути козаків у ще більшу пасію.
Одного ранку козаки прокинулися й побачили біля самісінького свого валу ввіткнуту в землю берестову тичину, а на ній напис великими чорно — коричневими літерами: "Хлопи, пора йти до бидла". Польські жовніри стояли на своєму валу й реготілися, козаки понуро мовчали. Тоді до тичини підійшов Пукавка, неквапливо зняв білого аркуша й так само неквапливо почвалав до ямки біля великого сірого каменя, на ходу знімаючи пояс, а далі розв’язав очкура та скинув штани. Жовніри метнулися до гармат, навели на камінь чорні похмурі жерла, кинули з півсотні важких ядер, але Пукавку так і не виполохали, хоч він кілька разів виставляв з ямки свою "гармату".