— Пустіть… — пропищав тоненько.
— А будеш кидати груддя?
— Не буду. От їй — богу…
— А для чого ти кидаєш?
Хлопець шморгав носом, плакав.
— Так нехай він не ходить… до моєї матері.
— А як звати твою матір?
— Одаркою.
— Він більше не ходитиме. Тільки й ти… Бо впіймаю і в колодязь укину.
Чого в колодязь — і сам не знав. Випустив хлопчину й пішов до хати. Знову засвітив свічку, ліг, але спати не хотілося. Розгорнув Євангеліє, перекинув кілька сторінок. "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне". Так… Але чому Царство Небесне для вбогих духом? Якщо вони вбогі духом, то вони нікчемні. Далі про тихих, чистих серцем і милосердних… Либонь, вони теж попадуть у рай. А я? Я не тихий і не милосердний. Був колись тихим та добрим. Ах, яким я був сором’язливим та ніжним хлопчиком. І жалісливим. Усіх любив, усіх жалів. Покалічене вовком лошатко бігало за мною, неначе цуценя, ми обоє казилися й іржали, а батько сміявся. Де все те? Згоріло, як ластівка на вогні. Запалили в мені вогонь ненависті, я долаю її, кажу собі, що не повинен таким бути, й не можу подолати. Як бути добрим, навчіть? До кого добрим, до всіх? До всіх не можна. Серце саме відгадує… І щоразу помиляється. Колись я все приймав у серце інакше. Сміх — він тільки щирий. Слова — правдиві. В підступність не вірив. Мій батько кпив зі всіх, з мене також. Йому не велося. Казав: увесь світ з обману, облуди… Я жалів батька. І всіх, всіх… А потім деякі люди почали відпадати від мого серця. Спізнав стільки зла, стільки кривди, що моє серце не вміщає її. Й побачив стільки крові… Ось і нещодавно на моїх очах шаблі та ядра пролили її річку. Загинув Шквиря, помер від ран Булавка. А то були славні козаки. Праведні душі!.. Отже, є вони по Україні. Проте ницих, підлих більше. Я й сам нині… Іноді хочеться декому так натовкти пику, так його потяти… Руки сверблять, тягнуться до руків’я шаблі. Не завжди стримуюся. Бояться мене й деякі січові братчики. Не одному натер перцю в ніс.
Рядки пливли перед очима. Неначе вруна озимини — даленіли, даленіли до лісу.
…Мені здалося, він і вийшов з лісу. Я одразу зрозумів, чим його накликав. Богохульствував. Він був понурий, мабуть, через те, що старий. Борода сива, цапина, а пика майже людська, чимось він скидався на пугача. Очі знову ж таки свинячі… І роги… Не роги, а паничі, як у найкращого цапа, ще й із загогулинами, поміж них маленька, схожа на жидівську, шапочка. Жупан на ньому тузинковий, шаровари шовкові, чоботи шеврові, нові, жовті. Нові—новісінькі, либонь, уперше їх взув, бо сам милувався, вивертаючи то в той, то в інший бік. Хвоста не видко, мать, заховав його в шаровари. І — понурий — понурий. Зате двоє синів за його спиною — підпарубчаки, реготунці, те й знай показують зуби та світять очима. На них шапки сиві, парубоцькі, й свити білі, селянські, обоє босі — постукують копитцями. Однакового зросту, в одного на лобі біла пляма, неначе в теляти.
— Пришевкався? — проскрипів чорт. — Тебе хтось сюди просив?
Я не вставав, ще й Євангеліє поклав собі на груди.
— Пусте, не допоможе, — сказав чорт. — Я не боюся. То вам попи брешуть, що можна одвестися хрестом та Євангелієм. Коли вже я приходжу по душу…
Я чую, як моя шкіра береться пухирцями, а потім починає чесатися на спині та животі — то вже росте шерсть. Нечистий бере своє. Ще мить… Рішуче струшую головою, шепчу: "Хай воскресне Бог". І кажу твердо:
— Я не віддам.
— Побачимо. Ось зіграємо… Вставай. Я за тобою давно пильную.
— А якщо не захочу…
— Тоді ти в моїй волі.
Отже, мені не лишалося нічого іншого…
— То й чорт з тобою, — я почав узуватися.
— Ти не черкай, це тобі не в церкві, — суворо зауважив нечистий.
— У церкві я не черкаю.
В карти в мене ще не вигравав ніхто, і в кості також. Краще б у кості… Там все на видноті. Але в карти я знаю слово…
— Дай карти, подивлюся.
Карти були замацані, на кількох видніли сальні плями.
— Та й заялозив ти їх…
— Вісімдесят сім душ…
— Я про те, що такими картами грати не буду.
— Дай нову колоду, Вульцю, — чорт простягнув руку назад. Одне з чортенят подало йому колоду карт, він передав її мені. Карти були нові, я розглядав їх і так, і сяк, і проти світла — причепитися було ні до чого.
— В що гратимемо? В "Мельники", у "Воза", в свої козирі?
— В свої козирі.
— І що матиму від того я? — запитав. — І де гратимемо?
— Гратимемо на підлозі, на килимі… — Чорт знову подивився на свої нові жовті чоботи, не міг ними намилуватися. — За кожен програш платитиму десять талярів.
Я зареготав:
— Га — га — га. Погана кляча за душу. Ти здурів. Плюнь своєму батькові межи очі.
Чорт образився.
— В мене немає батька.
— А де ж він?..
— Застудився й помер.
— Отуди к хріну. Я й не знав, що і в вас… Пробачай. Але на десять не гратиму… Такого скупого чорта…
— Так ми ж до шести разів…
— Усе одно. Не менше сотні.
Чорт колупався в носі. Довго торгувалися, я стояв непохитно. Врешті чорт погодився.
Признаюся, я бравував, хоч мені було страшно. Так страшно, як ще не бувало ніколи. Знову свербів живіт. Хотілося подивитися, є на ньому шерсть чи немає, і боявся. До того ж за вікнами то засвічувалися, то пригасали якісь вогники, мелькали білі плями, стукотіло. Либонь, там зібралася вся чортяча череда.
Ми сіли. Чортенята стали за спиною в батька.
— Поклади сюди шапку, — сказав чорт. — Це — застава.
Я зняв шапку й поклав її біля себе. Чорт посунув її до себе, я — знову до себе. Врешті чорт пересунув її трішки — трішки, вона лишилася посередині, але ближче до мене.
Я стасував карти. Чорт кидав карти швидко, чи то він так прудко думав, чи знав, що йому однаково випаде виграти. А чортенята за його спиною тупотіли ніжками, стукали ніжка об ніжку, підскакували й мекали тоненько. Й було чого їм мекати. Карта мені не йшла. Не набирав масті. Я налягав, напирав, перебрав майже всю колоду, а в кінці потягнув дві прості сімки. А в чорта — свої козирі. В мене похололо в животі, й крижана бурулька — звідки вона тільки взялася — поповзла від шиї по спині, по жолобку між лопаток.
Щойно я програв, чортенята замекали, застрибали, а за вікнами знялося таке, хоч затуляй вуха. Там шурхотіло, гиготіло, верещало, й полум’я на свічці хилиталося туди — сюди.