Немає звитяжнішого воїна за козака, але немає за українця й ревнішого яничара та догідливішого наймита. Він вже як запродасться, то з печінкою, і рідного брата пошаткує на капусту, як лизне в п’яти, то і в голові стане жарко, він вже так плюватиме на все своє, що не одмити. Зібране нашвидкуруч козацьке військо вдарило під Голтвою, налягло під Боровицею, розсіяло шляхетські хоругви під Жашковом, й наштовхнулося під Рашковом на панцирі хоругви Конєцпольського, піхоту Любомирського та ополченців Лендкоронського. Козаки почали відступати, під Бершаддю їх оточили. Козаки оступили табір возами в чотири кільця, викопали глибокий рів та насипали високий вал, об який розбивалися всі налоги ворога. Поляки обмильне запропонували повести переговори — "віддамо все старе забуттю, укладемо нові статті", — козаки, як завше, повірили, склали присягу, й ляхи теж склали присягу, а тоді вночі зненацька напали на козацький табір (ксьондзи присягу їм розгрішили), одначе козакам вдалося налогу відбити, дощової вітряної ночі вдарили на поляків, зробили проломи й вирвалися на волю та почали відступати, — зійшло сонце, палило косим промінням туман у долині, він курів рожево, здавалося, то горить степ, їх переслідували, напирали з усіх боків, але розірвати оборонний ланцюг поляки не змогли.
В люті удушили у Варшаві в мідному бику на повільному вогні козацьких послів, які присягали на перемир’я, пишно вдягнена шляхта сходилась на майдан, аби понасолоджуватися зойками тих, хто вмиратиме в бикові. Нашорошували вуха, приставляли до вух долоні — не почули нічого. Козаки вмерли без стогону.
…Два останні дуби правували до намитої річечкою Кичкас піщаної коси, весла злітали, неначе крила велетенських птахів. Тепер уже все козацьке військо було на лівому березі, в Кичкаській балці. Кичкас — єдине в цих краях місце, де можна переправитись через Дніпро з одного берега на другий. Зі східної сторони в скелі врізалася піщана Кичкаська балка, ще й річечка Кичкас намила довгу вузьку піщану косу, із західної також місце відкрите — Дніпро круто повертає праворуч, творячи гострий ріг, — добрий стрілець кидає з рогу луком стрілу далеко на косу. Кичкаська переправа одвіку не гайнує безлюддям.
Якби викликати з того світу всіх, хто на човнах, плотах, плавом саморуч і на конях перекинувся тут через Дніпро, не вистачило б Дикого поля, аби стати всім: сармати, половці, обри, інші, що згинули в пітьмі віків, не лишивши й імені, кочові народи, турки й татари, козаки та поляки — всі поспішали сюди, аби перехопитися з одного берега на інший, втекти або наздогнати, сховатися або підстерегти, пускали одні одних на дно з човнами й кіньми, й для багатьох Кичкас став останнім берегом життя, останнім спогадом про світ, його принадність і його осоругу, його велич та його нікчемність. Солоний запах крові тут навіки здолав прісний запах води та риби, обидва запахи перемішалися, повсякчас нагадуючи про примарність життя, яке суспіль складається з втечі та погоні. Ниньки святкувала перемогу втеча.
…Семен Білокобилка підтягував до берега човна, а сам спостерігав, як, підгинаючи крила, з небесної височини, з — під білих охлялих хмар до Кичкаського байраку спускалася велика качина зграя, та враз, неначе підкинута невидимою рукою, шугнула вгору (качки помітили військо), окресливши півколо, опустилися за Сагайдачним. І ще одна зграя впала на Сагайдачну луку, і в очах Білокобилки спалахнули мисливські вогники. Ці місця йому добре знакомиті.
Козаки поралися в балці, збирали начиння, військовий риштунок, ставили намети для отаманів, мили в Дніпровій воді казани на куліш та саламаху, Білокобилка ж ще раз поглянув у бік Сагайдачного, одягнув коротку, без рукавів, чугу й неголосно сказав:
— Не вадило б настріляти качок та гусей на обід.
Ті слова підкинули з землі на рівні Тишка Миленького, молодого тонкошийого козачка, у якого ще й вус не вус, а м’який і ласкавий пушок (такий м’яко лоскоче дівочі губи при поцілунку, але Тишко, либонь, ще нікого ним не лоскотав), у якого й сміх, наче дзенькіт підківок, дівоча червінь щік, ще й ямочка на щоці, а волосся густе, текуче, увесь час вибивається з — під шапки. Мабуть, немає наївнішого козака на все Запорозьке військо ("Га", "Невже?", "Свят — свят"), його легко одурити, легко розвеселити, Тишко овечим хвостиком всюди метляється за Семеном Білокобилкою, горнеться до нього сирітським серцем, його відданість, його захват сердечні та щирі, й скажи Семен, аби Тишко стрибнув зі скелі в прірву, — стрибне в миг ока.
Почав збиратися й Лука Хрін, затятий мисливець і непомильний стрілець з лука, чоловік мовчакуватий, уразливий, про всі інші достоїнства та ваби його вдачі з певних причин краще промовчати. Деякі козаки таїли до нього недовіру. Лука тривалий час навчався в Львівському єзуїтському колегіумі, звідки випав за якісь проступки, кілька літ тинявся по далеких країнах, ніде не затримуючись подовгу, понюхав науки в Римі, Падуї, славетній Сорбоні, відтак вернувся в Україну та прибився на Запорожжя. У його шкіряній торбі кілька книжок, написаних по — чужоземному, в одних козаків це викликало повагу, в інших насміх. З ним особливо полюбляв погомоніти на самоті Білокобилка.
Лука Хрін — високого зросту, тонкий у стані, довговидий, полюбляє гордовито закидати голову, через що його вважають пихатим, насправді ж він часто тратиться — надто перед жінками та дітьми, — що глибоко приховує.
Химерна трійця: Білокобилка, Миленький і Хрін, усі троє різні, не схожі один на одного, ще й підкепковують один з одного, але легше розтяти на троє камінь під скелями Кичкасу, ніж розлучити їх, вони оддавна злютовані в одне побратимство, і все в них на трьох: і бойовий припас, і мішечок з таранею, і радощі, й небезпеки. До того гурту часто ліпиться й Пукавка, тільки не вгадати, ліпиться щиро, това — риськи, чи через те, що любить позбиткуватися з Миленького та Хріна ("злигалися цуценя з чортом"), а може, й через те, що ніколи не має ніякого припасу, йому часом і в карнавку за обід на Січі нічого вкинути, й немає в нього не те що швайки та ремінячки в запас вшити кульбаку, нитки та голки, а й ложки путящої, і всім тим він користується з ласки тих — таки, з кого любить покепкувати. І як усі інші насмішкуваті люди, вельми не любить, коли кепкують з нього, а через те, що Білокобилка частенько садовить його на гарячу пательню, то відходить від того гурту, то прибивається до нього знову, здебільшого те залежить, як йому статкується на той час.