ДУМКА
Я не боюсь тюрми і ката,
Вони для мене не страшні!
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.
Мені не стид носить кайдани
За волю краю і братів;
Позор — золочені жупани
Носить, найнявшись до катів.
Нехай нас мучать і катують,
А слова правди не уб'ють!
Нехай кати всі бенкетують —
Час прийде — разом пропадуть.
Що нам тюрма! То слава наша!
Ми всі тепер сидим в тюрмі!
Всі п'єм одну ми скорбну чашу,
Одна вона — тобі й мені.
В кого єсть совість і надія,
Того ся чаша не мина,
Той ВИПИТИ її зуміє
Усю, усю! до дна, до дна!
Кого у краще віра гріє,
Тому ся чаша не страшна,—
Вона прибавить ще надії,
І більше укріпить вона. '
ДУМКА
На скелі високій сиджу одинокий,
Круг ?лоре синіє безкрає та хвилі...
Про тебе гадаю, моя чорноока!
Лягла ти, спочила у тихій могилі!..
Зорею ясною, пишною, святою
Недовго для мене ти в світі зоріла,
Недовго впивався я щастям з тобою,
Недовго проміння людові світило...
Зайшло моє сонце, скотилася зоря,
Я знов одиноким на скелі сиджу;
На синє, безкрає, на вольнеє море,
Невольник-засланець, журливо гляджу!
Кинувся б на хвилі, нехай би втопили,
Так в серці палає ще інша любов:
Любов до родини — святої Вкраїни!..
Може, на Вкраїну вернуся я знов!
І принесу в дари коханому краю,
Не злато, не гроші — пісню голосну;
Ту пісню старую про волю новую.
Про рівність, братерство — та тоді і вмру...
С. Петербург, 1866 р.
СТАРИЙ
Хоч вус його, мов сніг, біліє,
Хоч голова вже посивіла,
А серце юне у його!
Хоч підтоптався він літами,
Але іде з молодиками
ї думки СВІЖІ V його.
Хоч на чолі видно морщини,
Хоч боротьба його зсушила,
Але він духом не упав.
Громадську ниву засіває
Словесним хлібом і гадає:
"Колись-то буде урожай"
УТОПЛЕНИЙ
Жене вітер тихо хвилю,
На берег звертає;
Хвиля берег поцілує
І швидше втікає.
Ніби щось вона тихенько
Берегу шепнула,
Ніби скеля на березі
Важенько зітхнула...
Може, хвиля їй сказала,
Як тієї ночі
Наміткою водяною
Закривала очі
Убогому, голодному
Наймиту-голоті,
Що покинув "свято жизні"
Та шубовсть у воду...
Наче неня — його хвиля
Обняла, погнала
Аж у море, щоб не чув він,
Як жінка ридає
Над малою дітворою
Без хліба, без хати...
Тяжко жити убогому,
Тяжко і вмирати.
ДО МУЗИ
Молю тебе, моя благая,
Моя ти, Музо, пресвятая,
Мене сірому не покинь!
Люби мене, як перш любила.
Нехай до самої могили
Мені да світить твій промінь.
З тобою серце молодіє,
З тобою віру і надію
На крашу долю я ношу.
Я поруч тебе не спіткнуся,
Людської кривди не вбоюся
І правду сміло возглашу.
0 Музо! чистая, єдина!
З тобою дома і в чужині
Я духом твердий, наче дуб.
Без тебе немощен я, Музо!
Без тебе духом я недужий,
Без тебе я — холодний труп!..
НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Хвилюй, хвилюй, сердите море,
1 хижим звіром завивай;
Бушуй і скелі на просторі
У білу піну убирай.
Реви, бушуй, сердите море,
Людські ридання заглушай;
І кров, пролитую за волю,
З землі невольної змивай!
Коти* коти сердиті хвилі...
В твою, безодню глибиню
Пішли й мої надії милі,
Пішло усе, що я люблю.
Усе святе, що дух живило,
Що хвилювало в жилах кров —
Ти все те, море, затопило,
Ти вкрало в сироти любов!
Реви ж, хвилюй, сердите море,
І хижим звіром завивай,
Втопи й мене в моєму горі
Або верни мій давній рай!..
Не вернеш тй святого раю,
Зарило ти його на дні —
Той рай ніколи, добре знаю,
І не присниться вже мені!
Реви ж, бушуй, безкрає море,
І хвилю хвилею вкривай!
Погибло все: душа холоне —
Навіщо ж щиро я кохав?!
29 січня 1876
В БОЛЬНИЦ! ДУШЕВНО НЕДУЖИХ
Сидить на ліжку одинока...
Яка хороша, чорноока,
Рум'янець грає, кров кипить,
Любові жар в очах горить...
До лона руки притискає
І стиха "котика" співає.
Сумна історія її:
Вона не знала батька зроду,
А мати вже на восьмім року
На службу віддала її;
Сім літ за хліб вона служила,
На восьме плату получила.
Пан добрий був — подарував
Разок намиста і хустину...
А навесні господь дитину
їй "несподівано" послав.
За се її недужу, вбогу
Пан з двору протурив, небогу.
Шукать роботи потягла;
Потіль ходила та шукала,
Покіль на улиці упала...
Очнулась вже в тюрмі вона;
"А де дитя моє?" — спитала.
"Його давно вже поховали".
Заголосила, .заревла,
Несамовито закричала,
Одежу на собі порвала
Й "кота" співати почала...
Так третій рік сидить, співає,
Дитину ніби присипає.
ЛЮБЛЮ
Люблю дивитись, як водиця
По білім каменю білсить;
Люблю дивитись, як пшениця
На нивах золотом блищить.
Люблю дивитись, як на небі
Огидливо сходить молодик
І зіркам ясним, мов дівчатам,
На "добрий вечір" шле привіт;
Люблю дивитись, як дівчина,
Обнявшись з парубком, стоїть,
А соловейко недалечко
І заливається й тремтить;
Тоді і я, мов молодію,
І оживаю, і люблю,
І серцем чистим, незлобивим
Усіх людей благословлю...
УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ
Федьковичу 1
Вранці-рано по садочку
Мати походжає,
Та на рожі свіжу росу
Краплями збирає;
А ввечері при зіроньках —
Тихою добою,
Своє перше немовлятко
Умиє росою;
Шовковою червоною
Хустиною вкриє,
Спати вложить, заспіває,
Не пісню, молитву:
"Милий боже! Якби знала,
Що моя дитина
Зросте мені на утіху,
На користь Вкраїні,
Я б щоранку до схід-сонця
Росоньку збирала;
Щовечора при зіроньках
Росою б вмивала;
І на квітках, на рожевих
її спати клала,
Шовковою хустиною
її сповивала;
Й гарячими слізоньками
Все б тебе благала,
Щоб моя дитина перша
Росла-виростала!..
Коли б знала, милий боже!
Що моя дитина
Зросте мені на нещастя,
На зраду Вкраїні,
Коли б знала я, що з неї
Слуга кату буде,
Я б на неї наложила
До схід-сонця і*уки,
Я б отрути наварила,
Сповила б в ряднину
І живою закинула б
В колючу тернину..."
Київ, 8 червня 1877