СИРОТИНА
Не той сиротина —
Кого рід не знає;
У кого хатини
Й худоби немає;
Не той сиротина —
Хто ходить в десятці,
У кого свитина —
Вся латка на латці;
Аби була в його
Голова та руки;
Любов до народу,
Волі і науки,—
Він не сиротина,
Він родину має,
Він краю дитина,
І край його знає;
Він чадо громади:
Вона його любить,
Як сина кохає,
Як сина голубить.
Хто ж всім коверзує,
Зневажа родину,
Свого не шанує,
А служить чужині;
Хто в краще не вірить,
Душею не рветься
Будущину змірить
Й живе "як живеться",
Хто правди боїться,
Хто панська дитина,—
Отой-то безрідний,
Отой сиротина;
Тому треба плакать
На себе самого,
Бо не привітає
Вкраїна такого.
НА СМЕРТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Вийшов місяць на могилки
З неба подивитись;
Округ глянув світлим оком,
Став чогось журитись;
Далі в хмару загорнувся,
Перестав світити,
За ним зірки поховались,
Мов за батьком діти.
Ніч, мов ворон, чорна стала,
Хмари скрізь блукають;
Вітри буйнії з хрестами
Сумно розмовляють...
Чого ж місяць, чого срібний
Хмарою закрився?
Чого вітер, чого буйний
Грізно розходився?
Місяць бачив, як учора
Могилу копали,
А в могилу домовину
Стиха опускали...
Зачинилось в Україні
Покутне віконце;
Заховалось під землею
Українське сонце...
Умер Кобзар! Його пісні
Більше не гриміти...
Почав вітер на могилі
Сумно голосити;
То завиє, то застогне,
Жалібно заллється,
Наче сокіл об могилу
Крилами заб'ється;
Б'ється, квилить, свіжу землю
З могили змітає,
Молить: "Встань, мій вільний брате!"
Ні! Не дочуває...
Спи, Тарасе, тихо-тихо,
Поки бог розбудить;
Твою пісню в Україні
Повік не забудуть.
МОЄ БАЖАННЯ
Не обскурант я, що не плачу
За тим, чого нема.
Що вже минуло і мина...
Я України долю бачу
Не в бунчуках, не в булаві,
Не у гетьманській голові;
Не в скарбах, схованих у скрині,
Не в запорозькій Україні,
Не в тім, щоб, вибившись на волю,
З ляхами знову воювать
Та кров слов'янську проливать
І засівать трупами поле.
Я даром сліз не проливаю:
Слов'ян усіх в одній сім'ї
Побачить хочеться мені...
Ось бачте, я чого бажаю!
В Полтаві, 1862
ГРІШНИЦЯ
Не дорікайте їй гріхом,
Ви більш її грішили,
Не дорікайте женихом —
Вона його любила.
Не дорікайте їй за те,
Що серця не спинила
І чувство чистеє святе
Не знать з ким поділила.
Не дорікайте серцем їй,
Ви серце занедбали
І холодний розум свій
До серця прирівняли.
Не дорікайте бідній їй,
Із вас ніхто не бачить,
Як тяжко їй самій,
Як в неї серце плаче.
Для вас чудна свята любов,
Самі ви не любили,
Вам: "Зуб за зуб, а кров за кров",
Ви злом за зло платили.
Не дорікайте, кажу знов,
Хто з вас не согрішає?
Вона любила: за любов
Сам бог гріхи прощає!
Полтава, 1862
ЗАПОВІДЬ
Богдану Олександровичу Калині
Як помру я, любий друже,
На чужій чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну,
Де і сонце ясній світить,
Краще зорі сяють,
Де порою весняною
Солов'ї співають;
Де, як море, хвилюються,
Золотії ниви,
Де дівчата красуються
Світові на диво;
Де, як килимом зеленим,
Степи одяглися;
Де могили, аж до моря,
Сумно простяглися.
Поховай там над Десною
Де я народився;
Де зустрівся я з тобою,
Де правди навчився;
Де, сидячи під вербою,
Ми пісні співали;
Де про волю з кобзарями
Часто розмовляли;
Де коріннями сплелися
Дуби віковії;
Де в нас перші полилися
Сльози молодії,
Як ми власно зрозуміли
Предківськую долю,
І бажанням загорілись
Вернуть стару волю...
От під тими-то дубами...
Ми воскресли, брате,
Просвітилися душами
Полюбили хату!..
От під тими ж то дубами
Сховай мене, брате,
Збудуй мені непорочну
Домовину-хату.
Там я буду спочивати
До правого суду;
На Вкраїну поглядати
З-за могили буду.
Буду, друже, сподіватись,
Що пора прибуде,—
Коли й наших невольників
Архангел розбудить.
У могилі, в домовині
Я, брате, вгадаю,
Як вольную на Вкраїні
Пісню заспівають.
Тая пісня всіх розбудить,
Всі мертвії встануть,
Щоб на вольну Україну
Оком вольним глянуть!
ї я встану подивитись
Едемському раю;
І я встану поклонитись
Братам свого краю!..
Не покинь же мене, брате,
Лежати в чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну...
Полтава, ЗО серпня 1862
КАЛІКА
На цвинтарі під церквою
Безрукий, безногий.
Сидить старець, ветхий дуже
Худий і убогий;
Обідраний, обшарпаний,
Сорочки не має;
У прохожих він крізь сльози
"На хліб дать" прохає.
Оцей ветхий, сей безрукий,
Сей старець убогий,—
Колись звався "храбрим воином",
Покіль мав він ноги,
Покіль руки ще служили,
Казна харчувала...
Скалічено, замучено,
Й нехай погибас!
Полтава, серпень 1862 р.
ДОЛЯ
Де ти, доле, де ти, доле?
Чи ти в лісі, чи ти в полі?
Чи недужа під копою
Притулилась самотою?
Чи по селах тиняєшся?
Чи у морі купаєшся?
Чи на Дону з чумаками?
Чи в будинках між панами?
Чи з хлоп'ятками у школі?
Скажи мені, моя доле:
Куди йти тебе шукати,
Відкіль тебе виглядати?
Я, здається, син слухняний,
Не лежнюха, не лукавий,
Братів темних не цураюсь
І з панами не братаюсь;
Чом же й досі, моя доле,
Ми не стрілися ніколи?
Чом ти мене не вітаєш?
Защо мене зневажаєш?
Чом не вирвеш із неволі?
Чом не даси мені волі?
Тільки волі прошу в тебе,
Більш ніщо мені не треба...