МАЛЕНЬКА НЕСКІНЧЕННА ПОЕМА
Помилитись дорогою —
це прибути до снігу,
а прибути до снігу —
це двадцять віків пожирати цвинтарні трави.
Помилитись дорогою —
це прибути до жінки,
до жінки, яка не боїться світла,
до жінки, яка забиває двох півнів одразу,
до світла, яке не боїться півнів,
до півнів, що не годні співати над снігами.
А проте,
якщо сніг помиляється серцем,
із Півдня може налетіти вітер,
оскільки ж вітер до стогнань байдужий,
знов-таки нам доведеться пожирати цвинтарні трави.
Я бачив два недужі воскові колоски,
які ховали краєвид вулканів,
і бачив двох безумних дітлахів,
що плачем боронилися від зіниць убивці.
А проте "два" ніколи числом не було,
тому що це туга та її тінь,
тому що це гітара, з якою зневірюється любов,
тому що це свідоцтво іншої, чужої нескінченності,
і це мури мерця,
і покара нового, безмежного воскресіння.
Мертві ненавидять "два",
але "два" присипляє жінок,
оскільки ж усе-таки жінка боїться світла,
а світло тремтить перед півнями,
а півні тільки й годні, що літати над снігами,
нам без кінця доведеться пожирати цвинтарні трави.
НОКТЮРН ПОРОЖНЕЧІ
І
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
бачити вбрання і порожнечі,
дай мені твою місячну рукавичку.
твою другу рукавичку, згублену в траві,
дай, моя любов!
Вітер може відривати мертвих
слимаків од легень слонячих,
і здмухувати вкляклих черв'яків
із бруньок світла або яблук.
Незворушні обличчя веслують
під найтихішим гомоном трави,
і є кутку грудина жаби,
i смуток серця, й мандоліна.
Ревіла посеред безлюдного майдану
бичача голова, вже мить як стята.
І були твердим кристалом остаточним
форми, що шукали круг зміїний.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
дай мені твою німотну порожнечу,
тугу школи й осмутніле небо.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
В глибині твоїй, любове, в твоїй плоті,
що за тиша поїздів, які розбились!
Скільки дужих рук квітучих мумій!
Яке небо — й без вийстя, яке небо, моя любове!
Це камінь у воді, на вітрі голос,
Кожен берег любові тікає від свого кривавого стовбура.
Годі мацати пульс нашій присутній любові,
аби проростали квіти над іншими дітьми.
Щоб побачити, що все пропало-зникло.
порожнечі хмарищ і потоків. Діб мені свої
лаврові руки, о любове.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
Чисті пливуть порожнечі крізь тебе, крізь мене, крізь досвіт,
і зберігають сліди найтонших гілочок крові,
та ще якийсь гіпсовий профіль спокійний: його окреслив
несподіваний біль пробитого лезом місяця.
Поглянь на конкретні форми, що шукають свою порожнечу.
Надкушені яблука та заблукані пси.
Поглянь на тривогу й тугу викопного сумного світу,
що віднайти не годен тон першого свого ридання.
Коли на постелі шукав я гомонів нитки,
ти з'явилась, моя любове, аби мій дах укрити.
Порожнеча мурашки може виповнити простори,
але без орієнтиру ти стогнеш в моїх очах.
Ні, не в моїх очах, бо мені ти показуєш нині
затиснуті в руці твоїй чотири річки,
в непорушній хатині, де полонений місяць
моряка пожирає перед дітлахами.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
о любове невловна, любове перебіжна!
Ні, не давай мені своєї порожнечі,
адже й моя щезає вже в повітрі!
Горе і тобі, й мені, і вітру!
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
ІІ
Я.
З найбілішою порожнечею коня,
грива з попелу. Площа нерівна й чиста.
Я.
Протята моя порожнеча з розідраними пахвами.
Суха шкуринка непричетного винограду й азбест світання.
Все сяйво світу міститься в одному оці. Півень піє, і спів
його довше триває, ніж крила.
Я.
З найбілішою порожнечею коня.
Оточений глядачами, і мурашки в їхніх словах.
Без профілю спотвореного, у циркові холоднечі.
Під розбитими капітелями знекровлених щік.
Я.
Моя порожнеча без тебе, о місто, без мерців твоїх, що їдять.
Верхи — через моє життя, заякорене остаточно.
Я.
Нема ні нового століття, ні недавнього світла.
Лише синій кінь та світанок.
КРАЄВИД В ДВОМА МОГИЛАМИ ТА АССІРІЙСЬКИМ ПСОМ
Друже,
вставай і слухай,
як виє ассірійський пес.
Три німфи раку вже відтанцювали,
синку.
Вони приносили гори червоного сургучу
та жорсткі простирадла, де рак поринав у сон.
У коня було око на шиї,
а повня світила в такому холодному небі,
що мусила роздерти свій горбок Венери
і потопити давні кладовища у крові та попелі.
Друже,
пробудись, адже гори не дихають досі;
всі трави мого серця — посеред інших місцин.
То дарма, що ти повен морської води.
Я довгий час любив одного хлопчика,
І пір'їнка була у нього на язику,
1 ми прожили сто років у глибині ножа.
Пробудися. Мовчи. Наслухай. Підведися хоч трохи.
Бо виття —
це довжезний бузковий язик,
що лишає мурашок жаху та сік лілей.
Долинає до скелищ. Не видовжуй свого коріння!
Наближається. Стогне. Друже, не плач уві сні.
Друже!
Вставай і слухай,
як виє ассірійський пес.
ОМЕГА
Вірш для мертвих
Трави.
Я відріжу собі праву руку.
Зачекай.
Трави.
Рукавичка у мене зі ртуті, а друга шовкова.
Зачекай.
Трави!
Не ридай. Тихо, щоб нас не почули.
Зачекай.
Трави!
Статуї впали,
як відчинилася велика брама.
Тра-а-ави!
РУЇНА
Зустрітись їм несила.
То мандрівець по власнім торсі білім.
Отак і вітер линув!
Збагнули: то не місяць,
а кінський череп. Вітер
був яблуком стемнілим.
Батіжжя, ярий пломінь;
за вікнами точився
двобій піску з водою.
Навалу трав уздрів я,
на зубчики та леза
мале ягнятко кинув.
У крапельці холодній
летіли першої голубки
пір'їнка й целулоїд.