Світ єдиний в єдиному небі.
Це височини молотів та тріумфи густої трави.
Це найживіші мурашники та монети у твані.
Світ єдиний в єдиному небі
та вітер на виході з кожного села.
Співав дощовий черв'як про жахіття коліс,
а моряк із відтятою головою —
про водяного ведмедя, який мав його задушити.
І всі співали хвалу.
Алілуя! Пустельне небо.
Це те саме, все те ж. Алілуя!
Я провів усю ніч на риштованнях передмість,
і лишав свою кров на штукатурці планів,
і помагав морякам укладати роздерті вітрила.
І тепер мої руки порожні серед гомону гирла.
Дарма, що кожної хвилини
нова дитина ворушить гілочками вен,
і що гадюка родить під кущами,
гамуючи тим самим спрагу крові
усіх, що дивляться на голе тіло.
Важливе інше: порожнеча.
1 світ — єдиний. Гирло.
Ні, не світанок. Фабула несхитна.
Одне-єдине: гирло.
О моя сіра губка!
О щойно перетяте моє горло!
О велика моя ріка!
О мій вітрець кордонів, які вже не мої!
О лезо моєї любові, убивче лезо!
БЕЗСОННЕ МІСТО
(Ноктюрн Бруклінського мосту)
Ніхто не спить у небі. Ніхто, ніхто.
Не спить ніхто.
Місячні створіння, принюхуючись, бродять навкруг своїх халуп.
Живі іґуани прийдуть кусати безсонних людей,
і втікач із розірваним серцем на розі натрапить
на нечуваного крокодила, що закляк під ласкавим спротивом зірок.
Ніхто не спить у світі. Ніхто, ніхто.
Не спить ніхто.
Є мрець на найдальшому кладовищі,
який нарікає три роки,
адже має сухий краєвид у коліні;
і хлопчик, якого ховали в цей ранок, плакав так, що
покликали псів, аби він замовк.
Життя — це не сон. Тривога! Тривога! Тривога!
Ми по сходинах котимось вниз, тільки б з'їсти сирої землі,
чи підіймаємось на снігові шпилі разом з хором мертвих жоржин.
Але нема забуття, нема сну: жива плоть.
Поцілунки в'яжуть вуста клубочком недавніх вен,
і тим, кому дуже болить, болітиме без кінця,
і той, хто боїться смерті, на плечах її понесе.
Якогось дня
в тавернах оселяться коні,
а люті мурахи
ринуть на жовті небеса, які ховаються в коров'ячих очах.
Другого дня
ми побачимо воскресіння засушених метеликів,
і, ще блукаючи краєвидом сірих губок та безмовних човнів,
побачимо, як блищить у нас обручка й струменять з язика троянди.
Тривога! Тривога! Тривога!
Тих, що досі ще зберегли сліди пазурів і злив,
і хлопця, який ридає, бо не знає винаходу мосту,
або того мерця, у якого зостались лише голова й черевик, —
всіх їх треба нести до муру, де їх ждуть ігуани та змії,
де Їх ждуть ведмедячі зуби,
де їх жде рука мумії-дитини,
а шкура верблюда гороїжиться синьою нестямною остудою.
Ніхто не спить у небі. Ніхто, ніхто.
Не спить ніхто.
Але якщо хто-небудь склепить очі, шмагайте
його, діти мої, шмагайте! Хай дістане
панораму розкритих очей
та гірких палаючих ран.
Ніхто не спить у світі. Ніхто, ніхто.
Так сказав я.
Не спить ніхто.
Та як у когось вночі забагато моху на скронях,
відчиняйте-но люки, щоб під місяцем він побачив
краплені чирви, отруту і череп театрів.
СЛІПА ПАНОРАМА НЬЮ-ЙОРКА
Якщо це не птахи, укриті попелом,
якщо це не стогони, які б'ються у вікна весілля,
це, мабуть, тендітні повітряні істоти,
що проливають свіжу кров у нескінченну темінь.
Але ні, це не птахи,
тому що птахи за мить обернуться биками;
буває, що це білі скелі, коли допоможе місяць,
і це завше — діти, поранені
до того, як судді піднімуть полотно.
Всі розуміють біль, пов'язаний зі смертю,
та істинного болю немає у душі.
Немає ні в повітрі, ні в нашому житті,
ні на терасах, оповитих димом.
Істинний біль, що речам не дає заснути —
це є маленький нескінченний опік
у невинних очах інших систем.
Покинута одіж важить стільки на плечах,
що небо нерідко громадить їх лютими табунами.
І ті, що гинуть від пологів, знають в останню годину:
всякий гомін обернеться каменем, а слід — ударами крові в жилах.
Ми знати не знаємо, що у думки є передмістя,
де філософа пожирають китайці та гусінь.
І дехто з дурнуватих дітей на куховарнях
знаходив маленьких ластівок із милицями,
які вміють вимовляти слово "любов".
Ні, це не птахи.
Бо птах не виповість ні каламутної гарячки ставу,
ані жадання вбивати, яке нас мордує щомиті,
ані металевого скреготу самогубств, який пробуджує нас щоранку.
Це насінна коробочка повітря, де весь світ нам болить,
це маленька жива просторінь у божевільнім унісоні світла,
це невловимі сходини, де хмари та троянди забувають
про гамір китайський, що шумує на пристані крові.
Я губився багато разів,
бо відшукував опік, що речам не дає заснути,
і знайшов лише моряків, похилених над перилами,
та маленьких небесних Істот, похованих під снігом.
Але істинний біль зоставався деінде —
там, де кристалізовані риби конали в товщі стовбурів;
на обширах неба, чужого для давніх неушкоджених статуй і для
ласкавої ніжності вулканів.
Болю немає у голосі. Існують тільки зуби,
але зуби, що будуть мовчати, оторочені чорним оксамитом.
Болю немає у голосі. Тут існує тільки земля.
Земля з її вічними брамами, які ведуть до червені плодів.
НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА
Пастух грудей жадає під снігом, що куйовдить
собак, простертих поміж глухими ліхтарями.
Малий Христос із глини собі поранив пальці
на споконвічних лезах деревини крихкої.
Уже прийшли мурашки. Ось і затерплі ноги!
Твердінь небесну крають дві цівочки криваві.
А сатанинський тельбух озвався по долинах
ударами й відлунням молюскової плоті.
Вовки й жаби співають коло багать зелених,
увінчаних живими мурашниками ранку.
Вві сні побачив місяць великих віял білість,
бикові ж бик наснився — лиш водяний, порожній.