I
ВІРШІ ПРО САМОТУ В КОЛУМБІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
Лють кольору любові,
любов кольору забуття.
Луїс Сернуда
ПОВЕРНЕННЯ 3 ПРОГУЛЯНКИ
Убитий небом,
серед форм, які прямують до змії,
і форм, які відшукують кристал,
я запущу своє волосся.
З обтятим деревом, що не співає,
і з хлоп'ям, чиє обличчя біле, як яйце.
Із звірятками, яким розбито голови,
і з водою в лахах сухих стебел.
З усім, що повила глухоніма утома,
і з метеликом, утопленим у чорнильниці.
Стикаючись із власним обличчям, одмінним щодня.
Убитий небом!
1910 РІК
(Інтермедія)
Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року
ще не бачили ні поховання мертвих,
ні дня поминання того, хто плаче на світанку,
ні серця, яке тремтить, забуте, як морський коник.
Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року
бачили білий мур, де справляли потребу дівчата,
бачили морду бичачу, отруйний гриб
і незбагненний місяць, що освітлював по кутках
сухі шматочки цитрин під загуслою чорнотою пляшок.
Ті мої очі дитинні — на кінській шиї,
на прохромлених грудях заснулої Санта-Рози,
на черепичних дахах кохання, зі стогонами й прохолодою рук,
у садку, де коти пожирають маленьких жаб.
Горище, де статуї й мох порохом давнім укриті,
і шухляди, в яких збереглася тиша з'їдених раків,
в тому місці, де мрія й сон натрапляли на власну дійсність.
Аж там — мої маленькі очі.
Нічого не питайте. Я бачив, як предмети у пошуках дороги
знаходять порожнечу. Чутні боління пустки в безлюдному
повітрі, в моїх очах — істоти в убранні, без голизни!
ФАБУЛА ТА КРУГОВОРОТ ТРЬОХ ДРУЗІВ
Енріке,
Еміліо,
Лоренцо.
Було заморожених троє:
Енріке — у світі постелей,
Еміліо — у світі очей і поранених рук,
Лоренцо — у світі університетів без покрівель.
Лоренцо,
Еміліо,
Енріке.
Було спалених троє:
Лоренцо — у світі листя та більярдних куль,
Еміліо — у світі крові та білих брошок,
Енріке — у світі мерців і забутих газет.
Лоренцо,
Еміліо,
Енріке.
Було похованих троє:
Лоренцо — у лоні Флори,
Еміліо — у ялівцівці, загуслій у келиху,
Енріке — в мурашці, у морі та в порожніх пташиних очах.
Лоренцо,
Еміліо,
Енріке.
Було їх троє у мене в руках:
три китайські гори,
три кінські тіні,
три снігові краєвиди й хатинка з лілей
по голубниках, де тулиться місяць під гребінь даху.
Один,
і один,
і один.
Було троє мумій:
разом з мухами зим,
з каламарями, що їх оскверняє пес і зневажає реп'ях,
з вітерцем, що морозить серця усіх матерів,
по білих уламках Юпітера, де п'яниці закушують смертю.
Троє,
двоє,
один.
Я бачив, як вони зникали із плачем і співом:
у курячім яйці,
у глибинах ночі, що явила свій тютюновий кістяк,
у моїм болі, повнім облич і гострих місячних кісток,
у моїй радості від зубчастих коліс та батогів,
у моїх грудях, потривожених голубами,
у моїй смерті пустельній з єдиним заблуканим перехожим.
Я вбив п'ятий місяць у небі:
Оплески й віяла пили воду з фонтанів.
Тепле молоко останніх породіль
ворушило троянди з невтишеним білим болем.
Енріке,
Еміліо,
Лоренцо.
Діана непохитна,
та інколи у неї хмарні груди.
Білий камінь може тріпотіти в оленячій крові,
а олень може мріяти про кінські очі.
Коли під щебет маргариток
зникли чисті форми,
я зрозумів, що мене вбито.
Вони йшли по кав'ярнях, цвинтарях і церквах,
порозбивали шафи та барила,
розтрощили три кістяки, аби вирвати золоті зуби.
Але вже не знайшли мене.
Не знайшли мене?
Ні, не знайшли мене.
Лише стало ясно, що втік шостий місяць потоком угору,
і що море згадало — за мить! —
Імена всіх своїх потопельців.
ТВОЄ ДИТИНСТВО У МЕНТОНІ
Дитинні дні твої — джерельна казка.
Хорхе Ґільєн
Дитинні дні твої — джерельна казка.
І поїзд. Жінка виповнила небо.
В готелях самота твоя таїться,
і чиста твоя маска — з іншим знаком.
Дитинство моря і твоє мовчання,
в якому тріскалися мудрі шиби.
Застигле незнання твоє, в якому
мій торс обмежено вогненним кругом.
Тобі вказав я, сине Аполлона,
кохання взір, ридання солов'їне,
але, поживо руйнувань, тяжів ти до
марень, і хистких, і нетривалих.
Вчорашнє світло, супротивна думка,
означення й прикмети випадкові.
ПІсковатий твій стан зважає тільки
на ті сліди, що вгору не провадять.
Та я шукати мушу по кутках
Твою ж, тобі не знану, душу дальню,
із болем спиненого Аполлона,
з яким із тебе машкару зірвав я.
Там, леве, там, небесне навіженство,
тебе зоставлю — гризти мої щоки, там,
синій коню всіх моїх нестям,
хвилинна стрілко й галактичний пульсе,
шукатиму каміння скорпіонів,
дівочу одіж матері твоєї,
і опівнічний плач, і дерту хустку,
що місяць зняв у мертвого зі скроні.
Дитинні дні твої — джерельна казка.
Знайду тебе, маленька, без коріння душе
чужинна вен моїх порожніх!
Всякчас — любов; любов — ніколи в світі!
Так, я люблю! Любов! Лишіть мене.
Хай рот мій не заб'ють ті, що шукають
Сатурнове колосся під снігами
чи холостять тварин високо в небі,
в лікарнях та в анатомічних хащах.
Любов, любов, любов. Дитинство моря.
Твоя ж душа тобі не знана, дальня.
Любов, любов, любов. Політ косулі
над безконечним лоном білини.
Також твоє, любов, твоє дитинство.
І поїзд. Жінка виповнила небо.
Ні ти, ні я, не вітер і не листя.
Дитинні дні твої — джерельна казка.
ДИТИНСТВО І СМЕРТЬ
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,
я ковтав гнилі помаранчі, давні папери, порожні голубники,
І знайшов своє тіло, погризене пацюками,
на дні водоймища, разом з волоссям безумців.
Мій матроський костюмчик
ще не просякнув китовим жиром,
але був повен вразливої вічності фотографій.
Потонулий, о так, потонулий, спи, хлопче, спи,
переможений у колежі й серед вальсу пораненої троянди,
подивований хмурим світанком, від якого на тілі росте пушок,
подивований чоловіком, що з'явився в тобі і жував тютюн у тебе з лівого боку.
Я чую пересохлу річку, де безліч консервних бляшанок,
де співають нечисті води, куди кидають закривавлені сорочки,
ріку, в якій здохлі коти прикидаються анемонами й пелюстками,
аби обдурити місяць, що ласкаво на них оперся.
Тут, сам на сам із моїм потопельцем,
тут, сам на сам з вітерцем від холодних мохів та жерстяних листів,
тут, сам-один, я бачу, що для мене зачинено браму.
Для мене зачинено браму. І граються кілька мерців,
по мішенях стріляючи; інші мерці тимчасом
шукають у куховарнях лушпиння динь.
Один загадковий, самотній синявий мрець
шукає мене на сходах, до водоймища лізе руками.
Зорі натоптують попіл до замкових щілин соборів,
а люди лишаються раптом із найменшим своїм вбранням.
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,
я ковтав вичавлені помаранчі, і закапелки, і пожовклі газети,
а дитинство було пацюком, що тікав крізь похмурий сад
до будинку з роялями, на який люто сунув місяць.