639.
Тому, гей, Вічносте, єдиний творче,
мінливого, як привиди, буття
нехай прилине від гудків доконче
не пісня дівчини, але виття
ненаситне і невтамовне вовче,
яким прощаються без каяття
з поетом натовпи й земля безкрила,
бо ти, гей, Вічносте, духовна сила.
640.
І небо, наче жорна угорі
з невидимим, але пекучим валом,
та з тулкою гарячою в дірі,
що з центра виглядає нам кружалом,
притиснеться тісніше до землі
живих молоти червякам на сало,
а з мене вимолоти волю й рух
і краплю Вічности, мій творчий дух!"
641. Табун гусиний з обрію пролинув
над вітряком у марива, в жалі,
на крила взявши ніби і людину,
бо стало тихо в надвечірній млі;
лише здригалося аж у вершину
все небо на стривоженій землі,
і світ стояв, неначе у знемозі
мандрівник на розпутищі-дорозі.
642.
А степ, у зорянім безвітрі ввесь,
і колоском, і кожною травою
пив тишу з нашорошених небес,
сповняючись космічною вагою;
і слухав капання роси з берез
у рогозі за тихою рікою,
де жовтий місяць на шляхи страшні
гнав босу дівчину в густій пашні,
643.
що, перебігши хутко межу в житі,
попростувала дико на вітряк,
і відти крики враз несамовиті
проголосили грізний переляк;
і страшно замовчали в тишу вриті,
аж, бомбою неначе, степ набряк...
І стало знов, як у безлюдній залі,
і місяць лився на далекі далі...
ПРОЯСЕНЬ
Як умер фараон, то зараз же того дня постать його, вирізьбле-
ну з червоного дерева, внесли в спочивальню до його шістнадцяти-
літнього сина, Хамізанеса, і поставили коло дверей і заквітчали
лотосами. І покликав Хамізанес різьбаря і звелів відбити праву
руку від постаті свойого батька і зробити з руки малесеньку
постать, тільки не людську, а бога Ра. Нг вечір вона була гото-
ва і поставлена на нічнім столику майбутнього фараона і заквіт-
чана теж квіткою лотоса. А на постаті батька замість правої руки
різьбар вирізьбив листок лотоса.
І коли найбільший жрець на ввесь Єгипет прийшов з вечір-
німи відвідинами, то майбутній фараон і спитався: "Хто ця ма-
ленька постать?" І була відповідь: "Бог, Ра". А хлопець йому:
"Різьбар по моєму зволенню відбив праву руку від постаті мойо-
го батька і зробив цього бога. І коли ми на землі можемо робити
постаті богів і людей з одного матеріялу, то чи боги і живих лю-
дей створили із того самого матеріялу, що й сами? І якщо так,
то через віщо вони не дали і людям такого віку, як і собі"? І Ве-
ликий Жрець підняв голову та й промовив: "Я щасливий, що я
перший відчув тебе фараоном і кажу, що боги брали матеріял для
творіння тільки той, який був у їх єстві. І через те вони не мог-
ли дати своєму створінню такого бесмертя, яке мають самі, але як
і різьбар по твоєму зволенню зробив малесеньку постать від
шматка великої, так і боги дали нам малесеньке бесмертя...
А якби вони віддали нам все своє, то що б вони були і що б вони
мали? Бож ми знаємо, що всяке найбільше, як його роздавати,
стає зовсім маленьким, а то і геть зникає"... І на цім місці
Великий Жрець поклонився і вийшов, вимахуючи так рукою, не-
наче маскував своє вдоволення.
А Хамізанес узяв малесеньку постать бога з квіткою лотоса
та й поставив на плечі постаті з батька над вирізьбленим листком
лотоса, і. закривши долонями своє лице, нерухомо затих...
НАВІКИ
644. Над шляхом Київськім у Васильків,
захованім в зіллястих передержках,
стояв учора дуб ще з тих віків,
коли Сварог у лузі близько мешкав
і місяць нависав йому з сучків,
неначе Святославова сережка;
сьогодні ж до сніданку дуб прожив
і горлицю, упавши, задушив,
645. що, прилетівши з Києва на тижні,
гніздо змостила на стрункім версі,
аби літати до Дніпра між вишні
живитися й купатися в росі...
але худі якісь, неначе дишлі,
весною знайдені у рогозі,
удосвіта прибилися пашнею
і підпиляли дуб упасти з нею.
646.
І тютюном, гіркішим від смоли,
почастувалися й пішли хлібами,
а сірий соловей їм вслід малий
упав ... І сів на дубі між гілками;
вони йому і холодок дали
і ласку вже останніми листками...
І він свистів, і тьохкав, і стогнав,
крильми тремтів і в лунах завмирав.
647.
І припадало тьохкання до ліній,
що витягали пшениці в струну,
і колоски хиталися у піні
гучання золотого по лану,
і геть по степовім, далекім рівні
диміли хвилями свою луну,
аж підпливав високий обрій нею,
немов вінок зелений над землею.
648.
Та, соловею любий, не співай
про дружбу, навіть про кохання в жінки
Хоч небеса ясні із краю в край
і сипляться від сонця жайворінки,
звіваючи на степ і дальний гай
і тепле щебетання і пір'їнки,
і світ гуде, як великодній день,
та, соловею, не співай пісень. . .
649.
Бо дружба і кохання сумовиті
збігаються у значення одно,
що спить давно і в блискавці, заритій
під недосяжне океанське дно,
і в тій бджолі, що воду п'є в кориті,
минувши річку, мов ясне вікно,
і у мені, коли посеред гаю
крізь сонце в чорну Вічність зазираю.
650.
Тож не співай в засудженім гіллі,
мій необачний і самотній пташе,
хоч і буває колос на стеблі
не витримає зерна і поляже,
і день за днем у році взагалі
схиляється під ніч гарячим тяжем,
неначе хилитається верхом
тоненька сосна в лісі під орлом..,
651.
І всі поети, як у гніздах птицю,
у душах носять Вічність, ваготу,
і між людьми, мов журавлі в криницю,
схиляються у чисту самоту.
Проз них несуть заковані у крицю
жовніри й люди сховану мету,
та не цікавляться поети нею,
неначе тінню давньою своєю.