КАРА
393.
Неначе людські мрії скрізь про волю
і темні, і безформені в книжках,
так і вночі, хоч очі повиколюй,
було невидко в зірваних снігах,
і журавель свою звичайну ролю
скрипів на каламутних небесах,
хитаючись у крижаних турботах
сумніше, як від тіні з дон Кіхота.
394.
І хата без вікна і без дверей
в снігах окреслювалася насилу,
і не було там чути ні людей,
ні сов у вихрі сніжаного пилу,
ні демона, що, витягши з грудей
замучених найболячішу жилу,
у виводі свистить у черевик,
аби кривавий заглушити крик.
395.
Бо вже вгорі над журавлем і яром,
над хатою, і льохом, і хлівом
з позриваним на нивах чорним паром,
з бадиллям всяким і дрібним піском,
що вивівався з ґрунту шар за шаром
над кожною рікою і горбом,
гула в холодних міліонних рухах
на цілий світ велика завірюха.
396.
І вітром погасила у церквах
лямпадки та освітлені ікони,
і страшно розгойдала на гаках
залишені більшовиками дзвони.
І бевкання сумне аж у ярах
стогнало і гуло без перепони,
позгонивши голодних чорних птиць
з цеглових матусівських двох дзвіниць.
397.
І на Куцівське поле в хуртовині
перелітали з ними через яр
і бренькіт стріх, і гавкання лисині,
і стукіт кроков об якийсь тягар,
і брязкіт бляхи по іржавій шині,
і трухлина, і сажа, і нагар,
і скрегіт давніх виломлених дощок,
і чуйні крики цвіркунові тощо.
398.
Здавалося, що вранці з кучугур
на вивіянім заметіллю полі
стримітимуть сухіу неначе мур,
півні і кури, і ворони голі,
обшмульгані лютіше, як об шнур,
вітрами на міжобрійному колі,
і крокви, і обаполи, й сніпки,
і сірий попіл, мерзлий та сипкий.
399.
Із цього шелесту, і тьми, і гуку,
із цих важких, неначе ріки, хмар,
але ще швидших від стріли із луку,
що вилітала з Криму від татар
нести до нас загибіль і розлуку,
поволі осідали в Чиччин яр
до журавля і вриї низової
сніжинки, тихші від нічної хвої.
400.
А з ними й дві людини звідтіля,
здавалося, осіли тихо разом
і щось тяжке тягли до журавля
та й падали у кучургани часом.
Не знаю, чи на дні в морях поля
доторкнуті існують водолазом,
але картина здивувати ця
потрапила б найкращого норця.
401.
Бо під стихійним летом лан від лану,
напевно ширшого від всіх пустель
на дні в яру у мряку непроглянну
і та, і та криниця й журавель
так бовваніли, ніби з океану
затоплений щоглистий корабель,
а дві людини, може вже відомі,
морських та злих нагадували гномів.
402.
І ключкою лісковою вони,
як виявилося на ранок потім,
тією, що солому хазяйни
щоденній смикали своїй турботі,
дістали журавель з височини
за задній край і на його колоді
повісили без характерних рис
напевно Ваську головою вниз.
403.
Бо щойно на криниці з вітром битва
розпочалася в москалів за дрюк,
коли до цямрин бадію обидва
перетягли перебиранням рук,
то розтулився труп, неначе бритва,
покинувши звичайні форми злук,
і вся одежа ноги оголила,
напнувшися й сама на взір вітрила.
404.
І журавель дійшов цебром кінця
туди, де вже джерела стіни риють,
і почепили легко до ланця
спереді Костя тільки вже за шию
і, в світ закобенивши та в Творця,
з криниці сплигнули у сніжну врию —
і погойднула журавель зима
з повішеними трупами двома.
405.
Але Свирида витягли на хату,
на вивід, на нічне найвище тло,
і прив'язали мовчки і без "мату"
до лати, встромленої у кагло,
аж бляху в цеглі він зігнув прип'яту,
якою вивід здовжено було,
як шпиньками об неї обіперся
аж заболіли в путах руки й перса.
406.
Але дрючок, неначе з гіпсу ґрунт,
держав коліна невимовно туго,
аби зчинити тілом рух і бунт
у знов низами розшалілу хуґу,
і через те, в геометричний кут
вгорі перевернувшися без руху,
він застогнав єдиний тільки раз:
"Завіщо ж ти скарав так люто нас?
407.
Але, згасивши у церквах ікони,
і зграї звіявши з дзвіниць ворон,
лише гойдала хуґа дальні дзвони
і била в стіни об цегловий сон,
і гнала бевкання, мов серед коней
орда татарськая живий полон,
і в яр Куцівський Чичці при нагідді
його шпурляла з голосної міді.
408.
І прилучатися став до стихій
із хати голос, сповнений гарячки,
неначе між мерцями в тьмі земній
прокинулась якась душа від сплячки,
і, трун углядівши холодний рій,
подібний до горбів піску з-під тачки,
до вічного загомоніла сну,
щоб знов її приспав він у труну:
409.
"Мерщій підіте, в Бевза скла купіте
і вставте вікна, бо гуде зима,
а кацапню всю викиньте на вітер
так само, як зробили вже з трьома,
але не зводьте ні руки, ні мітел
на скараного Господом дарма
і друга вірного мого і пана,
правдивішого на ввесь світ Степана...
410.
І з чотирьох кінців, де сніг не стер
у лутки врізаного винограду,
аж після посклиття, а не тепер,
ви, нелюди, цю підпаліте хату,
щоб з мене дим і з його дим підпер
повільно-сонними стовпами чаду
серед байдужих та рухомих хмар
престол Господній з зоряних отар!
411.
Але, коли ви витрачати сили
не схочете для мене, вороги,
тоді нехай в руках у ваших жили
пообвисають, ніби батоги:
аби до рота ложок не носили
ні хліба в добрий час, ні в час тугий,
і щоб ви в себе стали для родини
ще гидші від найгидшої тварини...
412.
І, в поле власним вигнані двором,
аби блукали у таких ви муках,
як перебита знайденим кілком
скажена з сонними очима сука,
яка задок з ногами та хвостом
без скавучання тягне по багнюках,
аж доки мокру, як гнила трава,
її присмокче до землі черва" ...