— Батьку... Чому ці люди так мучаться? У тебе є потужні машини. У тебе є штучні раби. Вони могли б добувати воду...
Ранатака довго й суворо дивиться на дочку. Тонкі вуста недобре ворушаться. Потім розціплюються. Чуються сухі слова:
— Ти ще дитина. І не знаєш світу. Не знаєш життя. Замінити людину механізмом — означає дати людині волю. Дати їй час думати про себе. А тим, хто матиме машини, треба дати знання. Знання дає силу й владу. І насолоду. Безліч людей захоче мати насолоду. І багатство. І владу. Всім же не вистачить! І почнеться страшна боротьба. Знову падіння донизу. Знову все спочатку. Ні, хай працюють раби. Хай пожинають плоди їхньої праці й плоди розуму мудреців обрані! Ми! Не думай про це, Маруіро. То справа старших і мудріших!
Човен тихо сідає біля високої круглої кам'яниці. До Володаря збігаються наглядачі. Вони запопадливо ведуть його вздовж каналів, мимо колодязів.
Маруіра тремтить, намагається стримати нервову лихоманку, зціплює зуби. Ось він, нарешті!
Вона зупиняється. Зупиняється й Ранатака. Чути скрипучий голос чорношкірого наглядача:
— Неслухняний раб. Збирався втікати. Але сильний...
— Він мені подобається,— ледве чутно каже Маруіра.— Цього я беру...
Батько недбало дивиться на білого раба, киває.
— Бачу, що сильний. А чи вміє він доглядати квіти?
— Я запитаю,— каже Маруіра.
Вона ступає кілька кроків до колодязя. З жалем і жахом дивиться на напружені руки раба, на покрите рясним потом тіло. Раб помічає біля себе людей, рухи його сповільнюються. Він дивиться на дивну тоненьку постать, що наближається до нього, важко дихає. Чого бажають від нього чужинці? Може, вигадали нові муки?
З-за прозорої запони чується тихий мелодійний голос:
— Я донька Володаря. Хочу взяти тебе до саду. Чи вмієш ти вирощувати квіти?
Раб мовчить. Груди його високо здіймаються. Ранатака дивиться на наглядача.
— Що він — німий? — незадоволено запитує Володар.
— Говорить,— жовчно відповідає наглядач.— Певне, язик ковтнув зі страху.
Ранатака схвально всміхається.
— Гей ти, рабе! — гучно каже він. — Тебе забирає донька моя до палацу. Тебе розкують. Маєш віддано й вірно служити їй все життя. За те дарую тобі волю!
Вайвасвата похитнувся. Випустив било з рук. Загуркотіла баддя, помчала вгору.
— Камінь!— скрикнув наглядач.
— Маруіро, назад! — розпачливо гукнув Ранатака.
Вайвасвата миттю отямився, збагнув смертельну небезпеку. Загинути так нікчемно, коли воля всміхається йому! О Соате, великий друже, прийди на поміч з країни предків, з ясного неба!
У нелюдському зусиллі він зібрав усю юнацьку могуть і сахнувся геть від колодязя. Загримів ланцюг, тріснула цямрина, полетіли друзки дерева в усі боки. Вайвасвата впав біля ніг Маруіри.
А в наступну мить величезний камінь гепнувся на те місце, де тільки що стояв раб. Маруіра, затуливши долонями личко, тремтіла від жаху. Мовчали наглядачі, з подивом дивлячись на Вайвасвату. Мовчав і Ранатака, вражений силою білого раба.
Грізна зморшка прорізала чоло Володаря, тяжка дума залягла в глибині свідомості. Він передчував щось неприємне для себе у події з білим рабом, у його дивному звільненні. Адже не він, Ранатака, звільнив раба від ланцюга. А той сам під загрозою смерті розірвав кільце неволі! Це й не подобалося Володареві.
Довго тривала мовчанка. Похитуючись, звівся на ноги Вайвасвата, ще не розуміючи, що з ним, де він. Маруіра благально поглянула на батька, тихо промовила:
— Мій Володарю і батьку! Я хочу додому. Мені треба відпочити! Його приведуть потім. Адже ти обіцяв?
— Гаразд,— важко сказав Ранатака. І, не оглядаючись на Вайвасвату, пішов до летючого човна...
НОВІ ДЖЕРЕЛА
Вайвасвата живе у невеликому кам'яному будиночку серед дерев. Пальми шумлять широким листям над покрівлею. На світанку дзвінко співають птахи. Журливо бринить потічок, впадаючи до каналу.
Юнак вже не прикутий ланцюгом. Поряд нема наглядачів, рабів. Він вільно ходить по саду, серед квітів. Може навіть вийти за межі палацу, в город Золотих Воріт.
Інколи Вайвасвата бачить серед квітів здалека високу постать доньки Володаря. Тієї, що приходила на плантації, що захотіла взяти його до себе в сад. Отже, він її раб. І вона може зробити з ним, що схоче. Вбити, закатувати, повісити, четвертувати, кинути у прірву! Все, що схоче!
Але ж вона тиха й мовчазна. Вона ще не підходила до нього, не кричала, не лаяла. Йому нема чого нарікати на долю. Треба ждати...
Якось Вайвасвата підрізував ножем зів'ялі квіти на великому трояндовому кущі. Він працював машинально, а в свідомості пробігали яскраві спогади дитинства, марились далекі морські простори, високі зеленаві хвилі, чорні, міцні руки батька Діавари. Серце юнака щеміло, на душі було тоскно й сумно.
Ніг Вайвасвати торкнулася тінь. Він здригнувся. Підвів голову і злякано завмер.
Поряд з ним стояла донька Чорного Володаря. Вона дивилася на Вайвасвату тривожно й пильно. Чорні очі випромінювали ласку. Юнак зітхнув, сумирно схилив голову.
— Вітаю тебе, Вайвасвато,— сказала дівчина.
— Господиня вітає раба? — здивувався юнак.— Господиня насміхається?..
— Ти не раб,— тихо промовила дівчина.— Ти вільна людина. Раб той, хто хоче бути рабом. А ти ж не хочеш?
Вайвасвата завмер. Хто говорив йому це саме? І таким же сердечним голосом? Соат. Ну, звичайно, Соат, коханий старий друг, який пішов од нього в країну предків...
Юнак помовчав, несміливо глянув на прегарне обличчя доньки Володаря, прошепотів:
— Наглядачі прозивали мене брудною гієною. Господиня дуже добра, називаючи мене людиною...
Дівчина спалахнула. В погляді її зажевріли іскри гніву. І так же раптово згасли. Привітно подивилась вона на могутню постать Вайвасвати, на його мужнє обличчя і ясні очі, сказала:
— Людина високої душі не назве поганим словом навіть раба. Ті, що кликали тебе так, самі нікчемні. Ніхто більше не назве тебе так, Вайвасвато!
— Я відданий слуга твій, господине,— поклонився Вайвасвата.— Ти повертаєш мені надію...
— На що надію, Вайвасвато?
— На волю...
— Але ж ти вільний,— гаряче зітхнула дівчина. — Я переказувала тобі, що ти можеш виходити в город Золотих Воріт. Я вірю тобі...
— Так, так,— сумно підхопив Вайвасвата.— Ти віриш мені. І я не зраджу твоєї віри. Я повернуся. Та я б не хотів будь-якого рабства — ні з ланцюгом, ні без ланцюга. Твоє рабство, господине, ніжніше, але воно все'дно рабство...