Але й не через те я затримав вас, що убитий куркулем Щовбом, я тепер мертвий, хочу мертвити все живе.
Мене вбито не в херсонських степах, як знову безпідставно і фа-лшиво інформувала вас газета "Воче-Дель-Пополо". Для того й газе-ти в буржуазії, щоб брехати. Куркуль Щовб, націляючи вночі в мою голову, влучив в гарбуза і розколов його сокирою. Якийсь дрюк, по-кинутий дідом у гарбузинні, показався йому за мою рушницю, а саме гарбузиння він узяв поночі за мої чорні вуса і еспаньйолку.
Я ж утік і подався до Еспанії. На жаль, Альфонса скинуто без мене. Правда, я управився в метушні дуплетом підстрелити двох ге-нералів, з яких один уже вмер, а другий підранок і втік через станцій-ні лози на сухе. Убитого я роздивився — це знову був, о прокляття фортуни! одставний і майже нешкідливий генерал.
Така доля неорґанізованого, анархічного революціонера. На тій самій станції сідав у потяг генерал Санхурхо, що оце недавно прова-лився з монархічним путчем.* Його спробу провалила еспанська компартія. Херес мадейра! Я міняю віхи. Нема революціонерів крім комуністів. Ми анархісти-тираноборці — нікчемні кустарі проти них.
Тож, як сказано, я живий і ще стрілятиму!
III
Всі знов застигли в фатальному чеканні. Цей плутаник міг, бува, вбачити в дачній групі диких качок або й реставраторів еспанської монархії і, підстібуваний перцем у душі й тілі, міг поперчити всіх до-брим шротовим дуплетом. Отже добрий древонасадець не міг довше стерпіти і виступив з зауваженням.
— Глисти, — сказав він, — потрібні для чоловіка, як усе одно камінь до млина. Вони, ті глистюки, перемелюють їдло. Кажуть док-торі, що від того шкода для чоловіка. Брехня, я вам скажу. Це від до-кторя шкода. От я питаюся в вас, хто зліший, вовк чи докторь?
— Доктор, — одказав учений доктор Леонардо, задоволений з переміни теми.
— От! — сказав добрий древонасадець. — А чому? От ви мені скажіть, як ви єсть учений чоловік, чому докторь зліший од вовка? Не знаєте?
— Не знаю, — признався доктор Леонардо. — Хіба що є відпо-відна ріжниця в рефлексолого-фізіологічних габітусах вовка і докто-ра.
— Не те. А от просто: вовк заріже та й потому, а докторь заріже ще й гроші візьме за це. А от…
— Вибачте, добрий пеоне, — мовив Дон Хозе Перейра. — Схо-вайте вашого глиста й слухайте, бо я ще не скінчив.
— Отже я затримав вас не через особисту ворожнечу до доктора Леонардо, хоча вона є в моїй душі (при цьому Дон Хозе Перейра зро-бив красномовний жест зауером у бік доктора Леонардо, а той тільки знизав плечима), і також не через те, що мене вбито в херсонських степах, а з цілком іншої причини.
Вам не можна їхати на станцію. Той самий могутній вершитель моєї й вашої долі, що примусив мене, тираноборця, тікати в херсон-ськім степу від куркулів на сміх усій читацькій публіці, той самий, що так довго не давав з'єднатись докторові Леонардо з прекрасною Альчестою, що деяким читачам аж слина звисала з губи, той самий творець не може пустити вас на станцію. Редактори й критики б ззіли того творця живцем, щоб він примусив пролетарського студента Пе-ребийноса платити Черепасі аж про три карбованці за підводу.
Отже студент Перебийніс піде на станцію пішки і переживе при цьому все, що належиться йому пережити згідно з пляном. Доктор Леонардо і прекрасна Альчеста з'єднаються нарешті (при цих словах прекрасна Альчеста соромливо сховала личко між небувалих долонь) в хаті доброго древонасадця на розраду здоровим, повним життям чи-тачам цієї їхньої повісти. Безпритульний велетенко, замість їхати на Ростів, поїде експресом на Москву.
А селянин Черепаха сьогодні вип'є, а взавтра сонний і хмільний, привезе сюди в Слобожанську Швайцарію цілий букет справжнього, свіжого нового життя — якого саме, я зараз не уповноважений ви-кривати.
— А тепер прощавайте ті, кого я любив, і ті, кого я ненавидів. Моє місце тепер у Еспанії і навіть творець мій, вершитель судьбів мо-їх і фортун, не сміє мене тут затримувати. Прощайте.
Дон Хозе Перейра глибоко зідхнув і провалився, як стояв, в тар-тарари.
IV
Немов уражені громовицею, стояли герої цієї повісти. Перший опам'ятався учений доктор Леонардо і блискавично одшукавши фля-кони з йодом і касторкою, кинувся допомагати своєму ворогові. Але було вже пізно. Дон Хозе Перейра з рудим сетером Родольфо, з зауе-ром, з часописом "Червоний Перець" без сліду згинув у тартарарах. Всі тільки чхнули по разу від слідів перцю, та десь глибоко внизу ні-би чути було слабкий відгомін ходи й вигуків: "За ногу, херес мадей-ра, естевано деля мадре, за ногу!" Але й цей відгомін скоро завмер у чорних надрах тартарар.
V
Тим часом на живій землі почалися надзвичайні, глибокі, вели-кої, незмірної ваги зміни. У вогкій високій траві край крижневого озера заграла прикра дисонантна дерчітка, хоча близько за трьома кущами метушилися люди, шукаючи Дона Хозе Перейра. Це перший одгукнувся на ті надзвичайні зміни самотній деркач.* Він дирчав дов-го і страшно, жовтим оком нагледів у прикорнях трави синього жука геотрупа, що нюхом ішов до свіжої купи кінського гною, подаровано-го лісовій природі вірним конем Володькою, і жук теж відчув зміни в природі. Глибоко зідхнув жук, набираючи свіжіше повітря в могутні трахеї, зідхнув ще раз і ще раз і зрозумів, що пора не йти, а летіти на солодкий пах кінського яблука. Бржзз! підлетів синій жук геотруп, але зачепився об грубу осичину і ображено впав коло неї. Уставши на довгі жовті ноги, деркач перервав меланхолійну какофонаду і ззів жука, розбивши як горіх його синій панцер — деркачеві кортіло пити, але щось сталося в природі і він знову завів дерчітку в траві коло крижневого озера.
VI
У крижневому озері теж законився якийсь початок. Все воно ти-хо заросло осокою, осока, як снопи, витикалася на купинах. Тихо жи-ла, вічно плаваючи між купинами, рясна зелена ряска. Кущі верболо-зу звисли над топкими берегами і половину вкрили невеликого озера — воно було як напівзаплющене густими зеленими віями водяне око. Але око все ж таки дивилося водяною чистиною по середині, малим плесом відбивало небо і в плесі, мов ока ірис, ріс ірис і різак, і рогіз.
Крижні* спали недалеко цього плеса, склавши голови під крила. Найніжніший соняшний вітерець поволі-воленьки, немов дзиґарів стрілка, гонив сонні перісті тіла з-посеред купин на чисте, й уві сні крижні кволо інстинктивно боронилися лапками од пливу і знову, не прокидаючись, запливали між осоку.