Перебийніс покинув весла, схопив рушницю й пилку і вистриб-нув у ліс.
— Ви забули про ваше сало, — сказала Альчеста холодно і ввіч-ливо. — Будьте ласкаві взяти його: я не потребую подарунків.
Перебийніс повернуся і глянув на неї. На сонячнім обличчі його боролися усмішка і ласкавий докір. Він насупився, та голос його був, як і раніше, ласкавий і теплий.
— Простіть мене, — сказав він. — Заради всього любого і пре-красного на світі — ні, вислухайте мене, Альчесто, хоч востаннє, — заради того, що ви сказали отам — в очеретяній колонаді — дозволь-те мені залишити сало в вашім човні ще на півгодини! Ви дозволяєте, ви не можете не дозволити!
Він підійшов до рівного високого ясена і почав його пиляти зни-зу.
Альчеста знов відвернулася і, зриваючи якісь квіти, кришила їх межи тонкими пальцями своїх клясичних рук. Пилка дзижчала, тирса намистом лягла круг підніжжя ясенового, а Перебийніс пиляв і пиляв. Він вийняв гарячу пилку і понюхав її. Раптом на обличчі його з’явилося таке неймовірне здивовання, що Альчеста не витримала, і погляд її став як знак запиту.
— Пилка пахне йодом, — сказав Перебийніс. Він покинув її, ки-нувся до рушниці і став її нюхати всю вдовж — від мушки й до при-кладу. Коло замка його ніс спинився.
— Рушниця одгонить касторкою! — сказав нарешті Перебийніс і помалу спустив її на землю. Він струсонувся ввесь, ніби прокидаю-чись від ідіотського сну. "Я не розумію, — сказав він. — Невже?…"
Але Альчеста вже встигла опам’ятатись. "Мене не цікавить, чим пахне ваша пилка і ваша рушниця, — сказала вона льодовим голосом. — Будьте ласкаві кінчати ваше діло і взяти з човна ваше сало".
Перебийніс ще раз струсонувся і знову взявся до роботи. Ясен зарипів і похилився. "Ах!" — мимоволі зойкнула Альчеста. Перебий-ніс ускочив по коліна в воду, і там, де він допіру стояв, ясен з крахом ліг на землю.
Знову Перебийніс підійшов до нього з пилкою. Коло прикорня він одрізав від стовбура двоє рівних кружалок, ці кружалка він при-тулив устой до пня, узяв рушницю і націлив у центр кола.
— Синьоро! — сказав він. — Я мушу потурбувати вас, вистре-ливши з рушниці.
Альчеста затулила вуха. Перебийніс вистрелив і вибив шротом середину в кружалках. Він знову взявся до пилки і випиляв циліндри-чну цівку. На кінцях тієї цівки він понасаджував обидва кружалка, як колеса на вісь. Потім він підійшов до Альчести.
— Синьоро Альчесто! — урочистим тоном почав Перебийніс. — Я розумію ваші почуття і, хоч я глибоко переконаний, що не хотів учинити нічого неделікатного, я не буду себе боронити. Умовімось, що, не спинивши човна в тій далекій очеретовій колонаді, я допусти-вся непростимої провини, я смертельно поранив ваші почуття. Але ми не можемо зараз розлучитись.
Не будьмо згадувати про те, що вам дуже не легко було б самій найти звідси дорогу до станції, щоб сісти в потяг, який повіз би вас назад у сонячні подоли Кампанії, при умові, що на паспорті вашому уже є італійська віза.
Але згадайте, що ви не були ще в Лісових озерах Слобожанської Швайцарії.
Людське життя, синьоро, — це дивна і незрозуміла річ. Буває, що молодий натхненний юнак, учившися пильно політичної економії, української стилістики і навіть англійської мови, бувавши в грома-дянській війні і урятувавшись від смерти тільки тим, що в ворожому кулеметі трапився один з чотирьох сот шестидесяти семи перебоїв, які, відома річ, належать до кожного кулемета і які перебої можна і слід виправляти чотирма стами шістдесят сімма способами, любивши дівчат ревно й ніжно і у відповідь мавши від них таке ж ніжне й ревне кохання і наостанці узявшись перекладати українською мовою роман французького академіка, що цей юнак перейшов усю ту довгу та роз-маїту житецьку путь лише для того, щоб, вертаючись додому з інти-мної, веселої бесіди, загинути під колесами трамваю!
Але згадаймо ще, що той юнак жив життям, попереду не при-значеним і не сплянованим ніким.
Ви ж, прекрасна Альчесто, ясно бачите перед собою свою путь життьову. Усе ваше музично гармонійне життя, довгі роки подорожі з ученим доктором Леонардо, остання подорож ваша в Слобожанську Швайцарію і темний кінець тієї подорожі — усе це, гармонійне і не-минуче, постало в думці того, хто створив вас, прекрасну Альчесту, і вченого доктора Леонардо. Ви не можете не поїхати в Лісові озера і ви мусите їхати в Лісові озера зі мною, студентом Орестом Перебий-носом.
Альчеста посміхнулася так, що в Перебийноса одразу стало теп-ло на душі.
— Я не розумію й половини того, що ви сказали, велемудрий синьоре Перебийносе. Наскільки я бачу, ви ще не загинули під коле-сами трамваю, і я раджу вас у майбутньому обачно переходити хре-щатики Слобожанської Столиці. Коли ви випиляли ці дерев’яні коле-са для того, щоб загинути тут під ними… що ж, і це вам не вдасться, бо я не бачу над цими колесами трамваю. А щодо доктора Леонардо, про якого мені вже легше згадувати після того прикрого інциденту в очеретовій колонаді, то ви самі ж мені показували передостанній но-мер газети "Воче-Дель-Пополо", де було написано, що він зовсім не є доктор Леонардо, а тільки якийсь нікчемний еспанець Дон Хозе Пе-рейра.
Яку ж ціну я маю скласти вашій філософії про гармонійність і пляновість мого життя?
Але ви слушно сказали, що я не вправилася б caма добитись до станції. Я залежу від вашої волі. Я сподіваюсь, що ви допоможете мені виїхати звідси надвечір і в усіх маршрутних справах зовсім по-кладаюся на вас. Коли така ваша ідея — будь ласка, їдьмо через Лісові озера.
Перебийніс підкотив вісь з колесами під човен.
XV
Кажуть, що роз’ятрена фантазія мистця може химерністю і над-звичайністю своєю випередити найдивовижніший витвір Натури, наймонструозніший факт Реальної Дійсности.
Але я признаюся, що вкупі з громадянами реалістами ніколи не йняв цьому віри. І той, кому ще треба доказів, мав би подивитися на човен, що їхав на колесах у цілком реальному лугові, серед живих і соковитих осик та ясенів, живий студент з химерним прізвищем Пе-ребийніс (яке дійсно вирізане на кручі межи Задонецькими і Коропо-вими хуторами, в чому кожен може сам переконатись) котив цього човна за весло, як за штельвагу, а в човні сиділа прекрасна жіноча фі-гурка — жива італійка Альчеста в літі тисяча дев’ятсот двадцять во-сьмого року. Я думаю, що цей абсурдний факт, це гротескне сполу-чення несподіваних чужорідних елементів у прозаїчному лісі навпро-ти Тюндика самі по собі могли б переконати найбільш завзятого ске-птика.