Та Черепаха не погодився б із тим, коли б він чув ці слова. Він випив просто свою ранішню порцію, потішаючи себе, як і кожного дня, тим, що його скривдила баба-перекупка. Він згадував цей факт кожного разу вранці, коли особливо гостро відчувалася потреба ви-пити, згадував мовчки й про себе.
А випивши, він починав про цей факт розповідати і завжди в тій короткій формі, в якій він звернувся до свого коня Володьки.
Увечері він вертався назад до Змійова і, вкрай роз’ятрений уже своїми власними промовами, випивав знову.
Другого ранку йому сильно кортіло випити, і він знову згадував про факт.
Так минало життя селянина Черепахи і його коня Володьки.
IV
Коли подорожній сідав у човна на Бахтині, то перед його очима розгорнулася така картина. Ліворуч поблизу берега селянин Черепаха ховав у кишеню паперового карбованця і, очевидно, лагодився їхати випивати, тільки-но востаннє повторивши свою коротку промову. Праворуч у човні вже сиділа Альчеста, поклавши ніжки на купу йору, вкинутого в човен, щоб не було мокро. Просто за спиною подорож-нього, доктора Леонардо, скажімо, розлігся перший краєвид.
— Те, що ти бачиш перед собою, о Альчесто, — сказав подоро-жній, — виключаючи звідси фігуру добре збудованого і добре одяг-неного чоловіка, доктора Леонардо, що, втім, зараз розбереться і зо-станеться в самих трусах, те, що ти бачиш перед собою, виключивши цю фігуру, це ще не є Слобожанська Швайцарія. Це, я сказав би рад-ше, Слобожанські Прерії, по яких, як ти можеш бачити в бінокля, па-суться не бізони, а довгорогі корови й бики сірої масти, сумирні й флегматичні онуки степового тура, що так безрезультатно носив на своїх рогах князя Мономаха.* Вони скорилися людям, і їх привчили, принаймні в коров’ячій їхній частині, давати людям молоко, лише зрідка перекидаючи дійницю.
Навпаки, того птаха, що, як ти бачиш, ніби спинився над бором у долині, люди ще не привчили класти яйця і жити на дворі. Це сте-повий орел…
— Це орел! — скрикнула Альчеста, хапаючи бінокля. — Я ду-мала, це ворона. Невже ж тут ще є орли!
— Це степовий орел, — сказав доктор Леонардо. — В бінокль тобі видко його тупі, незагострені крила. Один такий орел сидів тут, у зміївськім лісництві, років двоє тому, поки його не перевезли в Сло-божанську Столицю. Я дізнався про це з еспанських газет.
Тепер подивися на цей широкий поділ, на ці сотні озір, колін і заток. Ліворуч ти бачиш піскову дюну і на ній бір. Праворуч од нас — Бахтин, а далі почнуться гори. Колись увесь цей поділ був одна широчезна синя ріка, і це було не за царя Томка, коли була земля тон-ка, а значно пізніше, приміром, за князя Мономаха.
Навіть доплив допливу допливу цієї ріки, славнозвісна річка Лопань, колись була чималою рікою. Журавлівський крамар Нечипір Убийбатько міг би розповісти тобі про те, як у Лопані за його пам’яті ловили аршинних коропів і навіть точно показати довжину такого ко-ропа на своїм прилавкові. І в не таку сиву давнину, значно ближче до наших часів, коло молдавського млина утопився не зовсім тверезий візник.
Взагалі глибінь вод у всім Союзі колись була куди більша й страшніша. Є таке місто Ряжськ десь у Тамбовській губерні, і перед вокзалом там є й досі чимала калюжа. Але коли мій батько був ще студентом і віддавався всією душею своєю вивченню римського пра-ва, в тій самій калюжі перед вокзалом, випадково туди забрівши, уто-пився дорослий нормального розміру кінь.
V
— Епіорніс, у яйцях якого і досі чорні тубільці носять воду, як у цебрах, зник, і ми вже ніколи-ніколи його не побачимо. Але ріка вес-ною показує, яка вона була колись, коли вона затопляє ввесь поділ і лівим берегом для неї бір, а правим — ліс. Вона збиває телеграфні стовпи і примушує задончан ходити до лиманської церкви замість до зміївської. Вона збиває телеграфні стовпи, й покірні стихії задончани тепер замість стовпів становлять соснові дрюки, зваживши, що все одно й стовпи знесло б водою. А раз знесе, то навіщо їх і ставити, ви-рішили задончани, і пустили стовпи на сволоки…
— Леонардо, любий, — сказала Альчеста, — в дитинстві я була така ж розумна, як вони. Я не хотіла мити рук, бо вони ж усе одно за-брудняться. Тепер я мию, правда, але ж я завжди, завжди ношу тепер рукавички.
Вона схопилася і простягла до Леонардо пару незвичайних ру-ченят. Човен злегка схитнувся, і Альчеста оперлася правилкою на борт. Човен нахилився трохи направо, і Альчеста, в чарівнім зусиллі вирівняти його, налягла на лівий борт. Човен перекинувся і накрив собою подорожнього, доктора Леонардо, і елеґантну Альчесту, яку він ще не мав щастя любити остаточно і повно, хоч і подорожував з нею вкупі протягом довгих років.
Степовий Дінець не глибокий, і доктор Леонардо не злякався ні на мить. Домінантне почуття в його душі була радість. Він дочекався того моменту, коли можна врятувати Альчесту, винести її на руках на беріг, зняти з неї щасливими руками її мокру одіж, піти з нею бере-гом, несучи в руках її ніжну білизну, і скромно дивитись на маленькі пальці ніг, що переступають у сонячній траві.
Вони йшли радісно і просто. Сонце стало в зеніті. Струмінь Дін-ця, підкрадаючись до берега, віяв злегка холодом, і Леонардо почав складати вірші. Він почував, що несе у руках своїх свою найщасли-вішу річ, і довгі роки подорожі склалися в два мовчазні рядки:
Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі…
Він глянув назад на човен, на те місце коло осоки, де він вино-сив її на беріг:
Під ногами не було землі,
Ні пливти, ні стати, ні іти.
Альчеста теж оглянулася за ним. І от ступінь за ступнем склали-ся стопа за стопою:
В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула — й родився вітерець,
Вона стала — й вітерець затих.
Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.
Сонце! Леонардо вже бачив, як воно заходить для нього, щоб дати простір його радості!
Як спалив зелену лісосіч
І погас рудіючи Ромен,
Як минали ніч і день, і ніч,
Як минали день і ніч, і день.
Я не можу засудити доктора Леонардо за те, що він склав такий ніжний вірш для неглибокої і неосвіченої женщини, яка ще й до того носила лайкові рукавички, а зараз ішла поруч з ним гола і несмілива в луках над сонним Дінцем.