Ми сказали роботу, що бактерії могли потрапити на планету й іншим шляхом, але робот мотав головою і ні про що й слухати не хотів.
На прощання ми дали роботові бочку з мастилом, щоб він міг довести до ладу бодай десяток роботів, і обіцяли, що, як тільки вийдемо в космос, відразу пошлемо радіограму на найближчу планету, аби звідти роботам прислали корабель із маслом.
Коли робот пішов, мої друзі схвилювалися.
— Швидше, — квапили вони мене, — швидше в дорогу! Ми можемо ще врятувати капітана! Тепер уже нема сумнівів, що він опинився в біді і доктор Верховцев дуже боїться, що хто-небудь узнає правду.
— Мені взагалі соромно за землян, — кинув похмуро Зелений. — І доки ми не розгадаємо цієї таємниці, я не зможу дивитись у вічі інопланетцям. Якщо серед жителів Землі знайшовся такий підлий чоловік, наш обов'язок — його знайти і знешкодити. І в цьому нам допоможе Другий капітан, якого ми неодмінно відшукаємо. А звірі зачекають.
Я зітхнув і погодився, бо й Аліса, і Полосков були цілком згодні з Зеленим.
— Гаразд, — сказав я. — Підкоряюся більшості. Хоч і вважаю, що ваші сподівання грунтуються лише на чутках і ніякого Другого капітана ми в системі Медузи не знайдемо. Та як тільки ми переконаємося, що сталася помилка, то негайно повертаємося в центр Галактики і спішно збираємо тварин.
— Готувати корабель до відльоту! — скомандував Полосков твердим голосом. — Зелений, спустіться в машинне відділення. Заводьте супердвигуни.
Я підійшов до ілюмінатора, щоб кинути останній погляд на пустельну планету, яку занапастили, не подумавши про те, що коять, діловиті роботи. І тут побачив: до "Пегаса" по запиленому полю біжить наш знайомий робот. Він щось ніс у руках.
Я зустрів робота біля трапа.
— Тримайте звірів, — мовив він. — Тільки обов'язково змініть мастило. Поки що вони всі паралізовані. Він висипав мені до ніг купу якогось залізяччя.
— До побачення, — кинув він, дивлячись, як я приймаю трап. — Якщо знайдете того шкідника в капелюсі й не знатимете, що робити, віддайте його нам. Ми його змастимо зіпсованим мастилом.
Робот засміявся й пішов по пилюці.
Поки корабель розганявся до космічної швидкості, я змінив мастило у металевих звірів. Все-таки цікаво мені було глянути, які роботозвірята водилися на цій планеті. І коли через дві години в лабораторію заглянув Зелений, він мало не знепритомнів від здивування. По підлозі лабораторії бігали звірки на коліщатках. Вони пищали, билися між собою і пробували дертися на стіни. Звірі були страшненькі, але чимось скидалися на мишей і котів. Певно, коли роботи їх будували, вони згадали про справжніх котів і мишей.
Я посадив роботозвіряток у залізну клітку, та вони іноді з неї вилазили й ганялися коридорами за алмазною черепашкою.
Розділ 14
ПОГОНЯ ЗА ЛЕДІ ВІНТЕР
Система Медузи загубилася на найдальшому кутку нашої Галактики. Довкола великої, з довгими, як сплутане волосся, протуберанцями зірки обертаються лише три планети. Перша, найближча від зірки, розпечена так, що стало ясно — робити нам там нема чого.
Ми підлетіли до другої планети.
Планета була пустельна, похмура. Сонячні промені відбивалися від блискучих сизих скель, відбивалися від асфальтових озер, відбивалися від поодиноких голих дерев. Над планетою дув вічний вітер.
— Ну як? — спитав я у говоруна. — Це та планета чи ні?
Говорун схилив голову набік і нічого не відповів.
— Тату, — обізвалась Аліса, підійшовши до ілюмінатора в кают-компанії, — ти не вмієш із ним розмовляти. Він тебе боїться.
— А тебе не боїться?
— Мене ніякі звірі не бояться, — відповіла Аліса. Вона тримала на руках металеву кицьку на коліщатках, і кицька все намагалася лизнути Алісу в ніс холодним масляним язиком. — Говоруне, любий, скажи нам, ти свого господаря на цій планеті залишив?
Говорун прислухався до Алісиних слів і відповів голосом Другого капітана:
— Остерігайся міражів. Не довіряй їм. Але придивляйся уважно.
— Ну от, пришелепуватий твій птах, — мовив я спересердя. — Його про планету, а він про міражі!
— Побачимо, — відповіла Аліса.
За ілюмінатором пішов дощ. Він був несильний, але од вітру струмені дощу вгиналися і періщили по обшивці "Пегаса". Навіть дивитися на цю планету було незатишно. Наставав тужливий, довгий вечір.
— Гаразд, — сказав Полосков. — Усе одно сьогодні вже пізно ви лазити назовні. Нумо вечеряти і спати.
Після вечері Аліса позаганяла металевих кошенят у клітку, взяла книжку і всілася на диванчик у кают-компанії. Я вкотре вже пішов шукати алмазну черепашку, яка знову втекла, щоб вона чого-небудь не накоїла. Полосков із Зеленим теж робили свої справи.
Так минуло години дві-три. Я вернувся в кают-компанію. Аліса досі ще читала. У кают-компанії було тепло і по-особливому затишно, бо за ілюмінатором так само завивав вітер, хоч дощ і перестав.
Я підійшов до ілюмінатора й поглянув у напівморок. Рівнина була слабо освітлена двома повними місяцями. І враз я закляк від здивування.
Долиною до нашого корабля поволі йшло кілька чоловік. Це були саме люди, без скафандрів, у химерному одязі. Вони захоплено розмовляли між собою і, здавалося, зовсім не помічали корабля. Я сказав тихо:
— Алісо, дивись.
Аліса кинула книжку на диван і підбігла до мене.
Люди підійшли ближче, і можна було розгледіти, що вони одягнені в камзоли, на головах у них капелюхи з широкими крисами, а поверх камзолів — короткі широкі плащі. Чоловіків було четверо. За ними спроквола, мовби знехотя, йшла жінка з розкішною зачіскою і в широкій сукні до землі. Чоловіки жваво розмовляли, жінка мовчала.
— Алісо, це не галюцинація? — спитав я, не вірячи своїм очам.
— Ні, — відповіла Аліса. — Не злякай їх. Я їх знаю.
— Селезньов! — загримів раптом над вухом динамік. — Селезньов, ти не спиш?
Я пізнав голос Полоскова.
— Ти де? — спитав я.
— На містку. Подивись в ілюмінатор. Ти що-небудь розумієш?
— Дивлюся, — відповів я, — і нічого не розумію. Звідкіля тут бути людям?
— А я розумію, — обізвалась Аліса. — Я цих людей знаю.
Я обернувся до неї. Може, Аліса марить?
— Невже ти не пізнаєш, тату? — здивувалась Аліса. — Ну добре, ти, можливо, забув цю жінку, але другого чоловіка праворуч ти мусиш знати!