Подорож Аліси

Страница 12 из 51

Кир Булычев

І в цю мить ми почули тихий, милозвучний спів.

— Що таке? — здивувався механік Зелений. — Я не вмикав магнітофона. Хто увімкнув? Чому мені не дають відпочити?

— Це співають наші кущі! — закричала Аліса. — Насувається піщана буря?

— Що?'— здивувався Зелений. — Звідкіля в космосі може бути піщана буря?

— Ходімо до кущів, тату, — зажадала Аліса. — Поглянемо.

Аліса побігла в трюм, а я трохи затримався, заряджаючи камеру.

— Я теж сходжу, — сказав механік Зелений. — Ніколи не бачив співучих кущів.

Я запідозрив, що насправді йому кортить заглянути в ілюмінатор, бо він побоюється, а раптом таки насувається піщана буря.

Щойно я скінчив заряджати камеру, як почув крик. Я впізнав Алісин голос.

Я покинув камеру в кают-компанії і побіг мерщій униз, до трюму.

— Тату! — кричала Аліса. — Ти тільки поглянь!

— Рятуйте! — галасував механік Зелений. — Вони йдуть!

Ще кілька кроків — і я підбіг до дверей у трюм. У дверях я зіткнувся з Алісою й Зеленим. Точніше, я наскочив на Зеленого, який ніс на руках Алісу. Він був переляканий, борода розвівалася, наче од вітру.

На порозі з'явилися кущики. Видовище було й справді жахливе. Кущики вилізли з наповненого піском ящика і, важко переступаючи на коротких потворних коренях, рухались на нас. Вони йшли півколом, погойдуючи вітами, пуп'янки розкрились, і поміж листям горіли, наче зловісні очі, рожеві квіти.

— До зброї! — гукнув Зелений і простяг мені Алісу.

— Зачиніть двері! — сказав я.

Та було пізно. Поки ми штовхалися, намагаючись розминутися, перший із кущів минув двері, і нам довелося відступити в коридор.

Один за одним кущики рушили за своїм вожаком.

Зелений, натискаючи дорогою на всі кнопки тривоги, побіг на місток по зброю, а я схопив швабру, що стояла під стіною, і спробував захистити Алісу. Вона дивилася на наступ кущиків зачаровано, як кролик на удава.

— Та біжи ж! — крикнув я Алісі. — Мені їх довго не втримати!

Кущики пружними, сильними вітами схопилися за швабру і вири вали її у мене з рук. Я відступав.

— Придерж їх, тату! — сказала Аліса й побігла.

"Добре, — встиг подумати я, — що хоч Аліса в безпеці". Моє становище й далі лишалося небезпечним. Кущики старалися загнати мене в куток, а шваброю я вже не міг орудувати.

— Навіщо Зеленому вогнемет? — почув я раптом у динаміку голос капітана Полоскова. — Що сталося?

— На нас напали кущики, — відповів я. — Але вогнемета Зеленому не давай. Я спробую зачинити їх у відсіку. Тільки-но я відступлю за сполучні двері, я дам тобі знати, і ти відразу ж замкнеш відсік.

— Тобі не загрожує небезпека? — спитав Полосков.

— Ні, поки що я тримаюсь, — відповів я.

І цієї ж миті найближчий до мене кущ сильно смикнув за швабру й вирвав її з рук. Швабра відлетіла аж у кінець коридора, і кущі, наче підбадьорені тим, що я беззбройний, рушили до мене щільною лавою.

Аж тут я почув швидкі кроки позаду.

— Ти куди, Алісо! — крикнув я. — Негайно ж назад! Вони сильні, як леви!

Та Аліса прошмигнула в мене під рукою і кинулася до кущів.

Щось велике, блискуче було у неї в руці. Я кинувся за нею слідом, утратив рівновагу і впав.

Останнє, що я побачив, була Аліса, яку обступили зловісні віти ожилих кущів.

— Полосков! — вигукнув я. — На поміч!

І в ту ж секунду спів кущів урвався. Почулося тихе жеботіння і зітхання.

Я підвівся на ноги і побачив мирну картинку.

Аліса стояла в самісінькій гущі кущиків і поливала їх із лійки. Кущики гойдали вітами, стараючись, щоб не впала жодна крапля вологи, і блаженно зітхали...

Коли ми загнали кущі назад у трюм, підібрали зламану швабру і витерли підлогу, я спитав Алісу:

— Але як же ти здогадалась?

— А нічого такого, тату. Адже кущики — рослини. Отже, їх треба поливати. Як моркву. А ми ж їх викопали, посадили в ящик, а полити забули. Коли Зелений схопив мене і намагався врятувати, я встигла подумати: адже вони у себе вдома живуть біля самої води. І Третій капітан за їхнім співом знайшов воду. А співають вони, коли насувається піщана буря, яка сушить повітря і засипає піском воду. От вони й хвилюються тоді, що води їм не вистачить.

— То чого ж ти зразу не сказала?

— А ти б повірив? Ти з ними воював, як із тиграми. Ти зовсім забув, що вони — звичайнісінькі кущики, які треба поливати.

— Так уже й звичайнісінькі! — пробурчав механік Зелений. — Га няються за водою по коридорах!

Тут уже настала моя черга, як біолога, сказати своє останнє слово.

— Отак ці кущі борються за існування, — пояснив я. — Води в пустелі мало, джерела пересихають, і, щоб вижити, кущам доводить ся блукати по піску й шукати воду.

Відтоді кущі мирно жили в ящику з піском. Тільки один із них, найменшенький і найнепосидючіший, часто вилізав із ящика й підстерігав нас у коридорі, шелестів вітами, наспівував, випрохував води. Я просив Алісу не перепоювати малюка — вода й так сочиться з коренів, — та Аліса його жаліла й аж до кінця подорожі тягала йому воду у склянці. І це ще б нічого. Але якось вона напоїла його компотом, і тепер кущик узагалі нікому проходу не дає. Тупцяє коридорами, лишаючи за собою мокрі сліди, і тупо тицяється листям у ноги людям.

Розуму в ньому ні на гріш. Але компот він любить до нестями.

Розділ 7

ЗАГАДКА ПОРОЖНЬОЇ ПЛАНЕТИ

— Куди спершу? — запитав Полосков.

Він роздивлявся космічну карту. На ній було прокладено курс на Палапутру, де знаходиться базар звірів. Але там же пунктиром ми намітили курс на Порожню планету, про яку розповів Верховцев.

— На Палапутрі ми будь-коли побуваємо, — відповів я. — А от Порожня планета не значиться в жодному космічному довіднику. Може, ризикнемо?

Але навіть сам доктор Верховцев сказав, що на ній звірі пропали. Можливо, вони вимерли і ми тільки марно згаємо час?

— І пального мало лишилося, — втрутився в нашу розмову Зелений. — Все одно на Палапутрі заправлятися доведеться. А хіба на По рожній планеті заправишся? От і лишимося без пального — чекай по тім, поки хто-небудь мимо полетить.

Та Зеленого ми не стали слухати. Адже він песиміст. І ми були впевнені, що в нього пального точно вистачить. Він просто хотів перестрахуватися.

— І все-таки, — сказав я, — заглянемо на Порожню планету. Це загадка, а нема на світі нічого цікавішого, аніж розгадувати загадки.