Сергій Антонович устав із-за столу і попрямував до Сергійкової кімнати. Музика стихла.
Дерева за вікном потемніли, Соломія Олексіївна ввімкнула світло і почала прибирати зі столу. В Сергійковій кімнаті теж засвітилося,— видно було золотисту стежечку під його дверима. "Ну, що ж, нехай познайомляться...— думала Соломія Олексіївна,— два Сергії..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кімнати — Сергій Антонович і Сергійко сиділи один проти одного за столиком, схилившись над шахівницею. Усміхнулась нервово:
— Тобі, значить, шахи дорожчі...
Сергій Антонович глянув на неї, наче звідкись здалеку, і знову втупив очі на картаті простори шахівниці, де кипів мовчазний бій двох армій. Чи він пригадав ці слова?
— Ну, то як справи? — Соломія Олексіївна присіла на канапу.
— Не заважайте, мамо,— обізвався Сергійко, не повертаючи голови.— Я готуюсь до республіканських змагань.
— А сьогодні програв?
Сергійко, невдоволено засопівши, підпер голову руками і невідривно дивився на шахівницю.
— Ні, він не програв,— відповів за нього Сергій Антонович.
— Але ж прийшов явно розстроєний.
— Та то нічия зіпсувала йому настрій.
— Є чого переживати!
— Сергійко хотів виграти — ось у чому річ.
Перемовляючись, Сергій Антонович робив ходи і хвилин через десять змушений був припинити опір.
— Вітаю,— потиснув руку Сергійкові,— молодчина, це була тонка комбінація!
Сергійко сяяв, Соломії Олексіївні теж було радісно. "Коли б він знав, у кого виграв! — думала схвильована мати.— Коли б він тільки знав..."
Потім Сергійко показав ту злощасну партію, яка не далась йому і так зіпсувала настрій.
Сергій Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицію, тоді разом із Сергійком почав розглядати варіанти. Малий чудово пам'ятав партію і кожного разу відновлював її на шахівниці етап за етапом. Його прохідний пішак дійшов до сьомої горизонталі, один крок — і це вже ферзь!
— Я завагався,— ніяково посміхнувся хлопець,— чи підтримувати цього пішака, чи виводити коня на кращу позицію...
— І вирішив?..
— Ну... розумієте... це ж міг бути другий ферзь! Я послав ферзя на підтримку, ну, а чорні почали шахати... вічний шах.
— Запам'ятай, мій юний друже,— на все життя запам'ятай.: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варіант,— міркував Сергій Антонович, ставлячи того пішака у ферзі.
— То чорний ферзь одразу його й забирає!
— Нехай бере, а тоді білий кінь відходить із шахом і перекриває дорогу ферзю. Віддавши того пішака, ти змусив би чорного ферзя відійти на пасивну позицію. Дивись, тепер про вічний шах він і мріяти не може, а в тебе ось ще одна прохідна по вертикалі "а"...
Юний шахіст запустив п'ятірню в свою кучму.
— Точно!.. І чому я... чому завагався?
Соломія Олексіївна, хоч не уявляла перипетій боротьби на шахівниці, уважно дослухалася до розмови. В ці хвилини їй стало ясно, можна сказати, відкрилося: Сергійко природжений шахіст, і тут уже нічого не вдієш.
А Сергій Антонович то запитаннями, то мимохіть кинутим зауваженням підводив бесіду до головного: треба виробити в собі рішучість, силу волі, тоді не будеш спотикатись на рівному. В шаховій грі часто складаються такі ситуації, що один сміливий хід може вирішити долю партії.
— Я розумію...— Сергійко то зчіплював, то розчіплював пальці,— але... важко якось вирішити...
— Як на тому роздоріжжі,— усміхнувся Сергій Антонович.— Підеш ліворуч — натрапиш на змія, підеш праворуч — здибаєшся ще з якимось монстром...
— Та він ось як підросте...— почала Соломія Олексіївна, але Сергійко запально перебив:
— Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
— Ну, добре, добре,— усміхнулась мама,— я мала на увазі життєвий досвід.
— Який ще там досвід? Аби говорити...
Сергій Антонович по-змовницькому підморгнув до Соломії Олексіївни:
— Такі юнаки, як Сергійко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
— Та згоден, але...
Сергій Антонович вийняв з бокової кишені масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато більша від звичайних. Верхня частина її ребриста — тонкі стріли летять угору. Такої Сергійко ще не бачив.
— Я досліджую психічні явища,— сказав Сергій Антонович, піднявши металеву дивовижу над столом.— У верхній частині цієї ручки вміщено біорезонатор — це якраз те, що потрібно тобі, особливо у важкі моменти. Візьми, це тобі подарунок від мене.
— Дякую!
Сергійко, не стримуючи радості, почав розглядати ручку, клацав спусковим механізмом, кнопка якого втоплювалась збоку посередині.
— Звичайно, цілковитої гарантії нема,— провадив далі Сергій Антонович,— але чотири партії з п'яти — виграєш. Звісна річ, при умові, що ти підвищуватимеш свою майстерність. Цей прилад нічого тобі не підкаже, це не комп'ютер. Він тільки підсилює процес думання.
Сергійко прискалив око:
— А ви ж ось програли...
— Я не тримав її в руках, вона була в кишені.
— Ну, то перевірте,— порадила Соломія Олексіївна.
— Давайте? — Сергійко почав похапцем розставляти фігури, немов боячись, що Сергій Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, і вони почали. Помітивши похибки партнера у дебюті, Сергійко подумав: "Усе, тепер ніякий біорезонатор не допоможе". Він володів ініціативою, поступово нарощував позиційну перевагу. Зав'язався складний вузол, і Сергій Антонович надовго замислився. Його пальці — то великий, то вказівний, погладжували ручку, вертіли її на всі боки. У тиші кімнати відчувалося напруження, навіть Соломія Олексіївна невідривно дивилася на шахівницю. А Сергійко аж подих затамував — бачив два можливі ходи, і кожен вигідний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе біорезонатор,— билася думка в радісному передчутті.— Якщо він так..." Але Сергій Антонович пішов зовсім не так, цілком несподівано. Юний шахіст похолов: якщо прийняти жертву ферзя — матує кінь, а не прийняти — матує той таки ферзь.
— Ну, що ж...— хлопець похнюпився.— Здав. Але це ж випадок.
Вражена Соломія Олексіївна порадила зіграти ще.
І знову Сергій Антонович, який тримав ручку, переміг.
— Ану тепер ти, Сергійку, візьми біорезонатор! —не могла вгамуватись Соломія Олексіївна.— Цікаво, як він подіє в твоїх руках...