1
Двоє вийшли з машини і приглушено стукнули дверцятами. Біля воріт їх зустрів Жага. Рука лежала на кобурі, схованій під курткою.
— Та не дурій, — обізвався старший, — якби я хотів підірвати твою будку, то зробив би це давно.
— У мене є умова, — хрипло мовив Жага.
— Умова? Рвань с-собача! Якщо пам’ятаєш, умови тут ставимо ми!
— Хай скаже, — втрутився молодший.
— Не застосовуйте до неї фізичної сили. Щодня ввечері я маю чути її голос по телефону.
— Ти дебіл?
— Тоді вона не поїде! — Жага вихопив пістолет.
— Та сховай свою пукавку. Зараз ми тебе покладем і вирвемо звідси все, що захочемо, — вихопив пістолета старший.
Якийсь час вони мовчки дихали вогнем один одному в обличчя.
— Коли ви її повернете? — надривно спитав Жага.
— Коли відробить твій борг.
Жага стояв за воротами, коли ті двоє забирали дівчину. Вона не опиралася, не галасувала, несла маленьку валізу, яка відтягувала їй руку, і скрипку. Тендітна, у шовковому вишневому плащі і мереживному капелюшку. На її обличчі не було ні розпачу, ні докору, а тільки такий смуток, що батько, глянувши їй в очі, присів, обхопив себе руками.
— Прости, прости, прости! — закричав услід.
Вона повернулася, бліда, як пергамент, тихо сказала:
— Не журіться, тату. Нічого.
А по тому знову стукнули дверцята. Машина рвонула з місця, загарчавши, наче звір, що схопив здобич. Жага завмер, боячись ступити крок до будинку, де її вже не було. Горіло всередині: "Та хай вас запроторять навік до в’язниці! Хай згорять ваші підлі душі!"
Жага овдовів, коли дівчині минуло десяте літо. Аґнеса хворіла три місяці, а потім відійшла тихо, як і жила. Дівчинці він давав усе, що міг — наймав репетиторів, привіз скрипку, комп’ютер, плазмовий телевізор.
Проте Вероніка, здавалося, нічому не раділа. Сиділа на широкому підвіконні своєї кімнати, схиливши голову на коліна. Пухнасте волосся обсипало плечі, мов трава.
Виростала і ставала схожою на Аґнесу. Така ж мовчазна, тиха, як білка. Вона дивилася на нього дорослими зеленими очима, все розуміла, кивала головою. Русяве хвилясте волосся поправляла зап’ястям, як мати. І коли вона це робила, Жага відвертався, стиснувши зуби. Чи біг у сад, бив кулаками стовбури корчуватих яблунь і розпачливо ревів.
Вероніка навчалася, як усі дівчатка з хороших родин. Чистими тримала зошити й книжки, здавалося, їх щойно принесли з магазину. Любила свою музичну школу і вечорами подовгу грала. Скрипка була дешева, на високих нотах попискувала, наче в ній ховався горобець. Батько намагався заговорити про матір, але їхні розмови обмежувалися переглядом щоденника, його запитаннями про вчителів і її відповідями: "Як скажете, тату". Він ніколи не пестив дочку. Тепер же, коли машина сховалася за рогом, так захотів обхопити її голову з мальованим гребінцем і притиснути до грудей.
Після Аґнеси знайти іншу жінку він не міг. Ті, з якими знався, пили, матюкалися, вили від скабрезних анекдотів. Таких жінок йому не хотілося.
У Жаги були гроші. Він приїхав на початку Незалежності, купив особняк на околиці міста і розвів пасіку. Пасіка — це все, з чого він мав зиск. Тривалий час жив з родиною осібно, ні до кого не ходив і нікого не впускав до двору. Після смерті Агнеси став прикладатися до чарки. Коли дочка йшла до школи, курив гігантську люльку, пихкав нею і гиркав на служницю.
Згодом він став учащати до кафе "Мертвячок" побіля заправки. Заллє бензин, а потім сідає за столик біля вікна. Одного разу напідпитку завалився до картярської кімнати. Високий, сутулий, у старій джинсовій жилетці Жага поклав на стіл великі, як граблі, руки.
— Чий хід? — спитав, не піднімаючи голови. — Ану роздавай. Або пан або пропав.
Коли йому траплялося вигравати, дарував барменові півсотні. Одного разу приїхали троє чужих. Заставили магазин. Жага заставив джип, потім пасіку і будинок. Часом він вискакував, запалював люльку, з якої валувало, наче з димаря. У нього падали сірники, він кашляв, аж ревіло в грудях. Словом, з картярської того дня Жага вийшов, як волоцюга. Без нічого.
Ті, кому він програв, приїхали за кілька днів і стали щосили гатити в браму. Він вийшов з дочкою, яка несла під рукою скрипку. Ті стояли збоку, немов отетеріли. Жага підійшов і простягнув їм ключі. Вони повернулися в кабіну, довго приглушено сперечалися.
Після паузи старший виступив наперед і мовив:
— Ми тут побалакали. Нам не треба твоєї конури, а тим більше шкарабанки. Ми беремо дівчину. Можеш піти зібратися, — буркнув до Вероніки. — А ти не сіпайся, рвань собача!
Жага скинувся, заревів, але ті схопили його за руки. А по тому Вероніка вийшла з валізкою і скрипкою. Сказала: "Не журіться, тату, нічого". І дверцята машини стукнули, як приклад.
Жага ліг там, де його залишили приїжджі. Йому було нікуди й ні до кого йти. Він згорнувся на землі, як згортаються раби, коли стомиться кожна клітина тіла. Було вже холодно, пролітав перемерзлий і пересохлий поодинокий лист. Небо розпростерлося низько над містечком, зачепившись за смужку лісу. Він хотів померти і вже відчував смак порятунку — холод від землі проймав усе єство.
2
Вероніка здалеку побачила той будинок. Стояв він під горою, немов обіперся об неї. Дах був покритий важким темним шифером, що взявся мохом. Над дахом вирував дуб. Він мов старий диригент виставив уперед сухі корчуваті руки. Неподалік росло кілька сосен, які затуляли сараї, комори, склади. Внизу розкинулося озеро. Дівчина подумала, що так можна було б змалювати рай. Оця кована брама, оці страуси, які ходять біля озера. Оця тиша і круглий вітер, який зривається з гілок і гладить обличчя.
Її залишили стояти у вітальні. За дверима збоку вона чула приглушені голоси. Старший чоловік, який її привіз і який погрожував зброєю, розпорядився приготувати кімнату. Він також наказав нікуди її не випускати і не давати телефона. Про інші розпорядження вона не чула, чоловік і жінка причинили двері і перейшли на сварку. Долітали обривки фраз, ніби клапті зотлілої матерії: "Я провалю тобі голову, суча дочко!"
Її повели на ліве крило будинку, потім дерев’яними сходами вгору. Доки йшли, дівчина чула стогони, крики і схлипування. Спитати боялася, лише зупинялась і прислухалась.