Діно БУДЗАТІ
ПОБАЧЕННЯ З ЕЙНШТЕЙНОМ
Пізнього вечора минулої осені Альберт Ейнштейн прогулювався бульварами Прінстона. Скінчився довгий день напруженої праці, 1 вчений нарешті опинився на самоті. І саме тоді сталася з ним найдивовижніша річ. Раптом, без жодної на те причини, його думка, що досі блукала по всіх усюдах, наче спущений з ланцюга пес, набрела на те, чого він марно шукав протягом цілого свого життя. Ейнштейн побачив перед собою так званий викривлений простір і міг оглянути його спереду і ззаду, як от ви номер цього журналу.
Одні люди твердять, ніби наш розум не здатний осягнути кривизну простору, його довжину, широту, товщину, а тим більше уявити той таємничий четвертий вимір, існування якого доведено, але який недоступний людському родові. Словом, це щось подібне до замкнутого в собі муру, і людина з її допитливим розумом, скільки б не йшла на його приступ, приречена тільки битися головою об цей мур. Подолати його не вдалось би ні Піфагору, ні Платону, ні Дайте, якби вони жили ще й тепер — істина вища від нас.
Інші, навпаки, твердять, ніби після довгих років ревної праці, копіткого труда це можливо зробити одним гігантським зусиллям мозку. Саме так учений-відлюдник, — поки світ божеволів, поки густо куріли поїзди і домни, і гинули мільйони на війні, і в сутінках міських парків цілувалися закохані, — цей учений завдяки героїчному розумовому напруженню — принаймні, так каже легенда — зумів побачити (можливо, лише на коротку мить, так наче йому вдалося піднестися над безоднею, що відразу ж затягла його знов), побачити й роздивитися викривлений простір — незбагненну таїну сотворіння.
Але це відкриття супроводжувала глибока тиша, і ніхто не вітав відважного генія. Не було ні фанфар, ні журналістів, ні нагород, оскільки усвідомити свій тріумф було під силу тільки самому вченому. Він міг сказати: я побачив викривлений простір, але я його не задокументував, не сфотографував, і тому в мене немає жодних доказів його існування.
Але коли трапляються такі хвилини, хвилини црориву думки крізь вузьку шпарку в стіні в недоступний нам світ, коли те, що спочатку було тільки мертвою формулою, народженою і виношеною поза нами, стає нашою власною плоттю, о, тоді — зникають усі клопоти, пов'язані з нашим буттям у трьох вимірах, і ми відчуваємо (яка могутня все-таки людина), як ми наближаємося і стаємо причетними до вічності.
Саме такі почуття й переживав Альберт Ейнштейн того погідного жовтневого вечора, коли над містом розстилалося кришталево-чисте небо, коли тут і там починали іскритися, змагаючись із сяйвом Венерн, спокійні глобуси вуличних ліхтарів, і серце, цей втомлений м'яз, раділо,, що на його долю випала честь такого відкриття. Хоч він був чоловіком мудрим і не прагнув слави, але й він у цю мить відчував себе вищим від сірого натовпу; так найбідніший з усіх бідняків раптом виявляє, що його кишені важкі від золота. І почуття зверхності оволоділо ним.
В ту ж мить — можливо, в покару за гординю — таємнича істина зникла так само раптово, як і з'явилася. Водночас Ейнштейн побачив, що опинився в якійсь незнайомій місцевості. Перед ним тягнувся бульвар, оточений двома рядами живоплоту, де не було жодного будинку, жодної вілли чи халупи. Стояла там лише бензоколонка, розмальована жовтими й чорними смугами, з яскравим скляним ковпаком. Поруч, на дерев'яній лаві, чекаючи на клієнтів, сидів негр. На ньому був фартух і червона бейсбольна шапчина.
Коли Ейнштейн проходив мимо, негр підхопився і покликав його:
— Пане!
На ногах він здавався дуже високим, навіть вродливим, становлячи собою чудовий взірець африканця. В акварельній голубизні вечора білим вогнем світилася його усмішка.
— Пане, — мовив негр, — у вас не знайдеться вогника? — І показав недокурок.
— Не палю, — відповів Ейнштейн, зупинившись від подиву.
— То, може, ви дасте мені на чарку?
Він був молодий, дужий, неотесаний. Ейнштейн марно понишпорив у кишенях.
— Не знаю... не взяв... на жаль... не маю звички...
І зібрався йти.
— Все одно, спасибі, — сказав негр. — Але, перепрошую...
— Чого тобі ще треба? — спитав Ейнштейн.
— Мені потрібні ви. Я, власне, тут саме для цього.
— Я потрібен тобі? Але з якої речі...
Негр пояснив:
— Мені справді потрібні ви, але це дуже секретна справа.
Його зуби біліли, як ніколи, мабуть, через те, що були якісь особливо сліпучо-білі — вже зовсім стемніло. Він нахилився до вуха Ейнштейна.
— Я диявол Ібліс, — пробурмотів він, — ангел смерті, і прийшов по твою душу.
Ейнштейн від несподіванки ступив крок назад.
— У мене таке враження, — сказав він різко, — що ти, хлопче, забагато хильнув.
— Я ангел смерті, — повторив негр. — Дивись, якщо не віриш.
Він підійшов до живоплоту, зірвав гілку, і через кілька секунд листя втратило свій колір, скрутилося і почорніло. Негр дмухнув — і листя, стебла, гілочки вмить розлетілися на всі боки. Ейнштейн навіть не встиг здивуватись.
Потому хитнув головою і сказав:
— Хай йому чорт! Ну, коли так, то... Але невже саме сьогодні, в цей вечір... просто на вулиці?
— Таке маю доручення.
Ейнштейн озирнувся: навкруги не було живої душі. Бульвар, байдужі ліхтарі 1 десь там, у глибині перехресть, далеке світло фар. Подивився на небо — воно було ясне і звичне, і сяяли знайомі сузір'я. Тільки Венера чомусь померкла.
— Послухай, дай мені з місяць часу. Я саме збирався скінчити свою роботу. Прошу тебе — не більше місяця.
— Те, що ти хочеш відкрити, — сказав негр, — ти відразу побачиш т а м. Варто тобі тільки піти зі мною.
— Це не одне й те саме. Який сенс має те, що ми можемо дізнатися там, без ніяких зусиль? Моя робота все-таки являє собою щось, хіба ні? Я поклав на неї тридцять років, і мені не вистачає лише кількох тижнів.
Негр криво посміхнувся.
— Кажеш, кількох тижнів не вистачає? Але не здумай заховатися кудись через місяць. Я знайду тебе, навіть якщо ти заб'єшся в найглибшу на світі шахту.
Ейнштейн хотів ще щось запитати в нього, але негра вже й слід прохолов.
...Місяць довгий, коли ти чекаєш на кохану людину, і короткий, коли знаєш, що має прибути посланець смерті. Коротший від подиху. Рівно через місяць, увечері, Ейнштейн побрів на місце умовленої зустрічі. Та сама бензоколонка, лава і негр, тільки тепер він натяг стару військову шинель. Справді — похолоднішало.