— Певно, що не маєте! — вигукнув ображений робот. — Хіба я не знаю? Вже п'ятдесят років ми продаємо задарма, так, п'ятдесят років, любий мій, не беремо від наших покупців ані шага. Почекайте хвилинку.
І притьмом кинувся на вулицю. Якийсь перехожий намагався з рухомого тротуару схопити автоматичну ляльку, але не зміг дістати. Робот узяв ляльку, наздогнав перехожого, подав її, вклонився і, махаючи на прощання рукою, вигукнув:
— Дякую! Дякую! Приходьте ще! Будемо раді вам прислужитися.
— Хто він такий? — спитав Марко. — Якесь велике цабе?
— Я його не знаю, — відповів робот. — Бачу тільки, що в нього руки короткі.
— Але ж він хотів поцупити ляльку, а ви йому допомогли! Добре ви дбаєте за інтереси фірми…
Робот залився реготом.
— Ви, мабуть, з села, що нічого не тямите. Однак тепер і в селі такі самі крамниці. Ага, розумію: ви той серенієць, про якого передавали вчора увечері по радіо! Яка честь для мене, для нас, для фірми! Дорогий і вельмишановний гостю, ви звідси не вийдете, доки не спорожните всі полиці.
— Я вам кажу, що не маю чим заплатити.
— Заплатити? Чому ж би то ви, приїхавши здалека, мусили платити, коли всі беруть задарма? Ідіть вибирайте.
Марко завагався.
— Вибирайте. Вам до вподоби цей коник-гойдалка?
— Е, ні, дякую! Досить мені цих коників-гойдалок! Якщо ви так уже наполягаєте, то дайте мені електричний поїзд… І ще отой кіноапарат… І ще дайте мені…
Робот, захоплено ойкаючи, бігав по крамниці, хапав речі, на які показував пальцем Марко, і складав йому біля ніг.
— Ось моя адреса, — нарешті мовив Марко, показуючи роботові папірець. — Пришліть усе це до вечора.
— Та візьміть що-небудь іще! Благаю вас, уклінно прошу вас. Беріть оце… і оце… і оце…
— Гаразд, купую все, — сказав Марко. — До побачення. Робот провів Марка на вулицю, допоміг йому стати на рухомий тротуар і поцілував обидві руки.
— Ви принесли мені щастя, — вигукував робот. — У нас так мало купують.
Бажаєте стати імператором?
Добру годину Марко тільки те й робив, що ходив по крамницях і купував. Він був ідеальний покупець: купував одразу по шість фортепіано на превелику радість продавців. Купив навіть автоматичну пральну машину і холодильник, маючи на думці подарувати їх своєму хатньому роботові. Адже це не коштувало ані шага. Аж тепер Марко збагнув, чому вітрини не засклені, чому навіть вітрини ювелірної крамниці не мають шибок і чому ніхто не боронить перехожим брати що завгодно.
— Але припустімо, — сказав Марко роботові-годинникарю, який продав йому задурно чудовий хронометр, — припустімо, що я хочу аж сім хронометрів.
— Я дам вам сім, ба навіть вісім.
— Припустимо, я б захотів забрати всі, що є в крамниці.
— Віддам усі. Але що ви з ними робитимете? Щоб дізнатися, котра година, вам досить одного. На автоматичних заводах, що сховані під землею, одна-однісінька машина за одну мить може зробити мільйон хронометрів. Ви не забагатієте і ніхто не зубожіє, навіть якщо вщерть заповните свій будинок хронометрами. Навіть якщо за обідом з'їдатимете по десятку. Може, скуштуєте одного?
Марко відмовився від такого частування. Та робот наполягав, і хлопець узяв одного хронометра й відкусив ремінець.
— Смачний, — визнав він. — Нагадує суниці.
Але найхимерніші крамнички Марко виявив на бічних малолюдних вулицях. Це були низькі й похмурі склепи — таких багато в наших старовинних містах. Люди зазирали туди рідко. Очевидно, мешканцям не дуже подобався крам, який там продавали.
Це визнав у розмові з Марком робот, який зустрів його на порозі крамнички під вивіскою: "За хвилину станете королем"……
— Сюди ніхто не заходить, — сказав він, журно похитуючи головою. — Хіба забреде вряди-годи який дідусь або селюк.
— А що ви, власне, продаєте?
— Титули, шляхетські титули, військові звання, відзнаки всіх планет, теперішні й минулі. Може, хочете стати сержантом, ерцгерцогом, камергером, адміралом чи імператором Священної Римської імперії? Я згадав цей титул, бо знаю, що ви серенієць: бачив ваше обличчя на екрані телевізора.
Робот пошукав на полиці, витяг звідти сувій пергаменту, гарячково його розгорнув, подивився й скрушно мовив:
— Я поквапився. Титул імператора Священної Римської імперії продано минулого тижня. Тепер я пригадую: його купив якийсь серенієць.
Марко замалим не остовпів.
— Як ви сказали?
— Атож, якийсь землянин. Старший за вас, мабуть, на рік. Цей титул його дуже зацікавив. Він вийшов з крамнички, надягши корону й тримаючи під пахвою документи, що засвідчують його права. Хочете, продам вам титул короля обох Сіцілій. Коли ж вас більше цікавлять військові звання, то подивіться…
І робот показав Маркові гарний позолочений позумент.
— Купіть його, — ви станете заступником командувача і супер-полковником Космічного флоту Брікабраччини — планети, що згоріла кілька тисяч років тому, луснувши, як бульбашка, під час атомної війни. А може, ви волієте мати диплом Першого Штовхача і Святого Казанчика Бесоцького Ерцгерцогства або диплом Кавалера Ордена Бридких і Гарних?
Крамниця новинок
Та Марко вже його не слухав. Він схвильовано думав про те, що Планетою Новорічних Ялинок гуляє ще один землянин. Треба негайно його знайти, будь-що знайти, поговорити з ним, дійти до згоди. Щоб здихатися робота, який продавав титули, Марко погодився купити звання капітана регулювальників руху. Воно принаймні могло знадобитися на Землі.
"Повернуся в Рим, — подумав Марко, — і нехай переді мною виструнчується той поліцай, що не дозволяє нам гратися на площі Святої Марії і мало не щотижня забирає у нас м'яча".
За капітанське звання він, певна річ, не заплатив ані копійки.
Полегшено зітхнувши, Марко вийшов з цих сумних провулків, куди похмурий світанок зазирав неохоче, немов йому несила було втрапити в ці нетрі. Коли він знову опинився на проспекті, який напередодні дістав назву проспекту Етельредуса Аріфредуса Болатуса, сонце вже височенько підбилося в небі. Марко уважно придивлявся до людей. Може, серед дітей, що гуляли самі або з дорослими, пішки чи верхи на кониках-гойдалках, був той другий "серенієць" — незнайомий землянин, що теж опинився тут якимсь чином. Хто він? Італієць, росіянин, англієць чи, може, єгиптянин? А може, тут є ще й інші земляни. Скільки їх, якого віку?