Вони піднялись до касбе[19], найвищого місця в Агадірі.
До них підійшли маленькі берберські[20] танцівниці. Вони були такі ніжні й лагідні, що Баркові здалося, ніби він оживає: самі того не знаючи, вони вітали його в новому житті. Вони взяли його за руки й люб'язно запропонували чаю, але так же люб'язно зустріли б вони й будь-кого іншого. Барк розповів їм про своє відродження. Вони ніжно сміялися. Були задоволені від того, що вдоволений був він. Щоб здивувати їх, він додав: "Я Мохамед бен Лаусін". Та це їх не здивувало. Кожна людина має ім'я, і багато хто вертається з далеких країв...
Він потягнув Абдаллу далі в місто. Він тинявся поміж єврейськими ятками, дивився на море, думав, що може йти, куди захоче, що він вільний... Але та воля видавалася йому гіркою: він починав розуміти, як невистачає йому зв'язку зі світом.
Мимо йшла дитина, й Барк погладив її по щоці. Хлопчик усміхнувся. То був не якийсь пещений хазяйський син. То був виснажений малюк. Барк подарував йому ласку, і хлопчик усміхнувся. Він і пробудив Барка, цей кволий малюк, — усміхнувся йому, і Барк відчув, що має якесь значення на землі. Щось замерехтіло попереду і він прискорив ходу.
— Що ти шукаєш? — спитав Абдалла.
— Нічого, — відповів Барк.
Але, завернувши за ріг і наткнувшисть на гурт дітей, що грались на вулиці, він зупинився. Це воно! Барк мовчки подивився на дітлахів. Потім відійшов до єврейських яток і повернувся з повними руками подарунків. Абдалла обурився:
— Не трать грошей, телепню!
Та Барк не слухав. Урочисто подав знак кожному. І маленькі рученята потяглися до іграшок, до браслетів, до капців, розшитих золотом. І кожне дитинча, міцно схопивши свій скарб, тікало, мов справжній дикун.
Почувши цю новину, до Барка збіглися й ініші агадірські дітлахи, й він усіх взув у шиті золотом капці. І з околиць Агадіра, куди теж дійшла та чутка, дітлахи, репетуючи, мчали до чорношкірого бога і, чіпляючись за його одяг раба, голосно вимагали свого. Барк розорявся.
Абдалла вважав, що Барк "збожеволів од радощів". А я думаю, річ не в тому, що Барк хотів поділитися надміром щастя.
Як вільна людина, він мав тепер найголовніше: право добиватися любові, право йти на південь чи на північ і добувати собі хліб своєю працею. Навіщо ж йому ці гроші... Його сповнює потреба бути людиною серед людей, зв'язаною з людьми. Агадірські танцівниці були ласкаві із старим Барком, але він розпрощався з ними легко, як і зустрівся: він був непотрібен їм. Той служник в арабській крамничці і перехожі на вулицях — усі вони поважали в ньому вільну людину, порівну ділили з ним місце під сонцем, проте нікому він не був потрібен. Він був вільний, але вільний безмежно, настільки, що вже не відчував своєї земної ваги. Йому бракувало тягаря людських відносин, від яких іти стає важче, бракувало сліз, прощань, докорів, радощів — усього того, що людина леліє чи обриває кожним своїм жестом, тих незліченних зв'язків, що єднають кожного з іншими людьми і надають йому ваги. Та Барка вже облягали незліченні дитячі сподівання.
Владарювання Барка починалося в цьому сяйві сонця, що заходило над Агадіром, у прохолоді, яка так довго була для нього єдиною сподіваною насолодою, єдиним притулком. Надходив час від'їзду, й Барк ішов уперед, омитий цим припливом дітлахів, як колись своїми вівцями, ішов, прокладаючи першу в світі борозну. Завтра він повернеться до злиднів своєї родини і візьме на себе відповідальність за життя скількох душ, скільки, можливо, його старі руки й не здолають прогодувати, але тут він уже відчув свою справжню вагу. Мов архангел, який, будучи надто легкий, щоб жити життям людей, вдався до шахрайства і зашив у пояс шматок свинцю, — Барк важко ступав, притягуваний до землі безліччю дітей, яким так потрібні були шиті золотом капці.
Отака та пустеля. Коран — а це тільки правила гри — перетворює її піски на окреме царство. Без того Сахара була б пустою, а тим часом у глибині її розігрується потаємна драма, що збуджує людські пристрасті. Справжнє життя пустелі — це не переселення племен, що кочують, шукаючи пасовиська, а ця невпинна гра. Як несхожі скорені піски і нескорені. А хіба не так і в усіх людей? Перед лицем цієї зміненої пустелі я згадую ігри мого дитинства, похмурий і золотавий парк, який ми населяли божествами, наше безмежне царство на невеликому — з квадратний кілометр — клапті землі, де ми нишпорили, завжди відкриваючи щось нове, незнане. Ми створили свій замкнений світ, у якому і кроки лунали інакше, і речі мали особливе значення, неприпустиме в інших місцях. Що залишається від того парку, коли ти, вже дорослий, який живе за іншими законами, повертаєшся до нього, чарівного, холодного чи жаркого, сповненого тіней твого дитинства, — повертаєшся і з якимось розпачем обходиш зовні невисокий мур із сірого каменю, дивуючись, що на такій маленькій місцині за цією огорожею був твій безмежний світ, у який — ти розумієш — уже немає вороття, бо то не в парк довелося б вертати, а в гру.
І нескореної пустелі уже немає. Кап-Джубі, Сіснерос, Пуерто-Кансадо, Сегіет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили свою таємничість. Обрії, що вабили нас, один по одному згасли, як ото меркнуть в полоні теплих рук спіймані барвисті метелики. Але ті, хто за ними гнався, не були жертвою омани. Не обманювались і ми, прагнучи розкрити ті таємниці. Султан із "Тисячі і однієї ночі" так само ганявся за створіннями безмежно тендітними і невловними, але чудові полонянки одна по одній згасали на світанку в його обіймах, бо досить було тільки торкнутися їхніх крил, як вони втрачали золотий пилок. Ми вбирали в себе чари пустелі; інші, можливо, проб'ють у її пісках свердловини, добуватимуть нафту і розбагатіють, торгуючи нею. Але вони прийдуть надто пізно. Бо заповідні пальмові гаї і незайманий пил черепашок віддали нам найкоштовніше: вони дарували тільки одну годину запалу, і ця година дісталася нам.
Пустеля? Одного разу мені довелося зазирнути в її серце. В 1935 році я летів до Індокитаю, а опинився в Єгипті, біля кордонів Лівії, серед пісків, які, мов клей, схопили мене, і я вже сподівався смерті. Ось як усе це сталося.