Плаха

Страница 91 из 96

Чингиз Айтматов

Думав він також і про те, як дивно, важко й непросто складалося їхнє з Гулюмкан життя. Скільки прихованої недоброзичливості і відвертої ворожості бачили вони від людей з тих пір, як стали подружжям, яких тільки побрехеньок про них не поширювали. І, проте, Бостон не шкодував, що зв'язав свою долю з вдовою Ерназара. Йому вже важко було уявити, як би він жив без неї, йому необхідно було постійно відчувати поруч її присутність... Та ні, це було б якесь зовсім інше життя. А його життя могло бути тільки з нею, і нехай інколи вона й незадоволена ним і буває, що й несправедлива, але вона йому віддана, а це найголовніше. Однак між собою вони про це ніколи не говорили, це було зрозуміло само собою. І якби Бостона спитали, що для нього означає цей малюк, цей непосидючий хлопчак, що знає всього кілька слів, цей усмішливий, ясноокий вертун на тлустих ніжках, цей мізинчик, Бостон нічого не зміг би сказати. У нього не знайшлося б слів. Почуття це було вище від слів, бо в малюкові він бачив себе в богом даній невинній дитячій іпостасі...

Та душею він розумів і усвідомлював усе, і, лежачи вночі поруч з дружиною і малюком, він заспокоївся, утихомирився, подобрішав. Йому хотілося забути про той випадок у їдальні. Він навіть подумав, що, коли вовки не з'являться цієї ночі, він, можливо, відкладе засідку, а то й зовсім відмовиться від свого наміру. Бостонові хотілося спокою...

Та, мов на зло, десь опівночі вовки об'явилися знову. Знову на пагорбку за великою кошарою застогнала, завила Акбара, і їй вторив низький басовитий голос Ташчайнара. Знову прокинувся і захникав переляканий Кенджеш, а Гулюмкан забурчала спросоння, проклинаючи життя, в якому немає спокою від лютих звірів. І Бостон знову розсердився, йому захотілося вибігти з дому й погнатися за вовками хоч на край світу, і знову пригадалося, як обмовляв його, як ображав і принижував його підлий і нікчемний Базарбай, і він пошкодував, що не проламав йому голову пляшкою. Адже варто було Бостонові лише опустити важку пляшку на голову ненависного Базарбая, і тому був би кінець. І нітрохи не каявся б, думав Бостон, нітрохи, а навпаки, тільки радів би, що знищив нарешті цю підлу тварюку в людській подобі... А вовки все вили...

Довелося взяти рушницю і знову відправитися, аби хоч налякати їх. Замість того щоб вистрілити раз чи два, Бостон випалив один за одним п'ять зарядів у нічну пітьму. Потім повернувся додому, але заснути вже не міг, невідомо чому взявся чистити рушницю. Він прилаштувався в кутку в передпокої і, зігнувшись над своєю мисливською гвинтівкою "Барс", зосереджено чистив її, ніби вона була терміново потрібна йому. За цим ділом він іще раз продумав, як розправитися з вовками, і вирішив діяти негайно, як тільки розвидниться.

А в цей час Акбара і Ташчайнар, сполохані пострілами, відходили в межигір'я, щоб скоротати там решту ночі. В цієї неприкаяної пари більше не було постійного місця, і вони ночували де доведеться. Акбара, як завжди, ішла попереду. Обросла перед линянням довгими, скуйовдженими пасмами, у темряві вона була страшна. Очі її горіли фосфоричним блиском, язик вивалився — можна було подумати, що вона скажена. Ні, не втишувалось горе у вовчиці, що втратила дитинчат, не могла вона забути про свою згубу. Чуття тупо підказувало їй, що вовченята в Бостоновій кошарі — більше їм бути ніде, адже там сховався злодій, за яким вони гналися по п'ятах того злощасного дня. Далі цього її звірячий розум не міг сягнути. І тому дико лютували вовки в ті дні, безладно різали худобу на околицях — і не стільки щоб утамувати голод, скільки через непогамовну, невситиму потребу притлумити, заїсти, заповнити м'ясом і кров'ю сисне почуття порожнечі і злоби на світ. А нажершись свіжини, вовки тяглися до того місця, де загубили слід вовченят. Особливо страждала Акбара — не могла ніяк примиритися. Не було дня, щоб вона не ходила до того місця, і не було дня, щоб вони з Ташчайнаром не блукали кругом та навколо Бостонового зимовища. На це і розраховував Бостон, який вирішив будь-що знищити вовків.

Другого дня зранку Бостон розпорядився не виганяти отару на випас, а тримати її в двох кошарах і дати тваринам якомога більше зернової ігідкормки та поїти з поїлок у дворі. А сам відібрав з отари штук двадцять маток з малесенькими ягнятами, переважно з двійнятами, щоб дуже мекали, і погнав це невеличке стадо в безлюдний, бездорожній бік.

Нікого з собою не взяв. Ішов один, поганяв стадо довгою палицею. На плечі ніс начищену і надраєну вночі рушницю, заряджену на цілу обойму. Ішов не поспішаючи, довго. Треба було якомога далі відійти від житла.

День був теплий, по-справжньому весняний. Гори вбирали в себе сонячне тепло, перетворюючи його на траву, що зеленіла на пагорбах і западинах. Рідкі білі-білі кучеряві хмари спокійно ніжилися в небесній блакиті. Жайворонки співали, серед каміння токували гірські куріпки — одне слово, благодать. Лише грізні снігові хребти, що здійнялися вгору по всьому горизонту, де в будь-яку хвилину могла початися заметіль, і чорні хмари, пригнані невідомо звідки диким вітром, які могли затьмарити сонце, нагадували про те, що благодать ця не вічна.

Та поки що нічого не віщувало лихих змін. Невелике стадо вівцематок з ягнятами, безладно перекликаючись, брело туди, куди його гнала людина. Ягнята жваво підскакували, кидалися до маток поссати на ходу молока. Але Бостон ще з ночі був настроєний похмуро. І чим більше він думав, тим більше злостився і на вовків, і на Базарбая, винуватця цієї жахливої пригоди. З Базарбаєм він не хотів зв'язуватися, пам'ятаючи про те, що не зачепиш — не засмердить, а вовків треба було ліквідувати, перестріляти, знищити — іншого виходу він не бачив. Розрахунок його був простий: голоси маток і ягнят неодмінно приманять вовків, а він засяде у схованці. Вовки накинуться на маток з ягнятами, і при певному везінні він цілком може їх підстрелити. Але, як кажуть, людина збирається, а бог розпоряджається. Так воно і вийшло...

Майже до самого полудня звірі ніяк себе не виявляли. Загнавши овець у затишний виярок, що добре проглядався, Бостон заліг на його краю, причаївшись з рушницею серед каміння та рідких кущів. Стріляв він влучно, з дитинства ходив на полювання, вже не один іссик-кульський вовк був на його рахунку. І тому не сумнівався, що зуміє підстрелити вовків, аби вдалося їх приманити. Галасливі матки та ягнята-двійнята безперервно мекали, кликали одне одного, та час збігав, а звірі все не з'являлися, хоча в інші дні часто влаштовували наскоки, зганяли злість на околишніх стадах, і, як правило, завжди вдень.