Кілька разів Акбара пробувала вискочити із потоку втікачів, але це виявилось неможливим — вона ризикувала бути розтоптаною сотнями антилоп, які мчали суцільною масою. В цьому шаленому вбивчому галопі Акбарині вовки поки що трималися гурту, і Акбара ще могла бачити їх краєм ока — ось вони між антилопами, розпластавшись, прискорюють біг, її перші нащадки, викотивши від жаху очі,— ось Великоголовий, ось Швидконогий і ледь постигає, все більше знесилюючись, Любима, а разом з ними показує п'яти і він — гроза Моюнкумів, її Ташчайнар. Хіба про це мріялося синьоокій вовчиці,— а тепер замість великого полювання вони тікають у стаді сайгаків, безсилі що-небудь зробити, захоплені сайгаками, як трісочки в річці... Першою загинула Любима. Впала під ноги стада, тільки вереск пролунав, враз заглушений тупотом тисяч копит...
А вертольоти-облавники, ідучи з двох країв поголів'я, спілкувались по рації, координували, стежили, щоб воно не розбіглося навсібіч, щоб не довелося знову гасати по савані за стадами, і все більше нагнітали страху, змушуючи сайгаків мчати ще дужче, ніж вони бігли. У шоломофонах хрипіли збуджені голоси облавників: "Двадцятий, слухай, двадцятий! Ану піддай жару! Ще піддай!" їм, вертольотчикам, згори було прекрасно видно, як степом, по білій сніговій пороші котилася суцільна чорна річка дикого жаху. І у відповідь лунав бадьорий голос у навушниках: "Єсть піддати! Ха-ха-ха, глянь же бо, а між ними і вовки біжать! Оце так! Попались сірі! Каюк, братці! Це вам не "Ну, постривай!".
Так вони гнали облаву на змор, як і було розраховано, і розрахунок був точний.
І коли гнані антилопи ринули на велику рівнину, їх зустріли ті, для яких з самого ранку старалися вертольоти, їх очікували мисливці, а вірніше розстрільники. На всюдихо-дах-"уазиках" з відкритим верхом розстрільники погнали сайгаків далі, розстрілюючи їх на ходу з автоматів, упритул, без прицілу, косили, неначе траву на луках. А за ними рушили вантажні причепи — кидали трофеї один за одним у кузови, і люди збирали дармовий урожай. Кремезні хлопці, не гаючись, швидко опанували нове діло, заколювали недо-битих сайгаків, бігали за пораненими і теж прикінчували, але головне їхнє завдання полягало в тому, щоб розгойдати закривавлені туші за ноги і одним махом перекинути через борт! Савана платила богам криваву данину за те, що осмілилась залишитись саваною,— у кузовах здіймалися купи сайгачих туш.
А побоїще тривало. Врізаючись машинами в гущу загнаних, уже безсилих сайгаків, відстрільники валили тварин направо і наліво, ще більше нагнітаючи паніку і відчай. Страх досяг таких апокаліпсичних розмірів, що вовчиці Акбарі, яка оглухла від пострілів, здавалося, що весь світ оглух і онімів, що всюди запанував хаос і саме сонце, яке беззвучно палає над головою, теж женуть разом з ними в цій шаленій облаві, що воно теж метушиться і шукає порятунку і що навіть вертольоти раптом оніміли і вже без гуркоту і свисту кружляють над степом, який іде в безодню, подібно до гігантських безгомінних шулік... А відстрільники-автоматни-ки беззвучно палили з коліна, з бортів "уазиків", і беззвучно мчали, злітаючи над землею, машини, беззвучно неслись ошалілі сайгаки і беззвучно падали під пронизуючими їх кулями, обливаючись кров'ю... І в цьому апокаліпсичному безгомінні вовчиці Акбарі явилось обличчя людини. Явилось так близько і так страшно, з такою чіткістю, що вона жахнулася і мало не потрапила під колеса. "Уазик" же мчав бік у бік, поряд. А та людина — чоловік — сиділа попереду, висунувшись до пояса із машини. Він був у скляних захисних — від вітру — нарчниках, з синювато-червоним, обвітреним обличчям, біля чорного рота він тримав мікрофон і, підскакуючи на сидінні, щось горланив на весь степ, але слів його не було чутно. Мабуть, він командував облавою, і коли б у той час вовчиця могла почути шум і голоси, і коли б вона розуміла людську мову, то вона почула б, що він кричав по рації: "Стріляйте по краях! Бийте по краях! Не стріляйте всередину, потопчуть, щоб вас!" Боявся, що туші вбитих сайгаків будуть розтоптані поголів'ям, яке бігло слідом...
І враз чоловік з мікрофоном помітив, що поряд, мало не бік у бік з машиною серед антилоп, які рятувалися втечею, скаче вовк, а за ним ще кілька вовків. Він смикнувся, щось заревів хрипло і зловтішно, кинув мікрофон і вихопив гвинтівку, перекидаючи її на руку і водночас перезаряджаючи. Акбара нічого не могла зробити, вона не розуміла, що чоловік у скляних наочниках цілиться в неї, а коли б і розуміла, все одно нічого не змогла б вдіяти — скута облавою, вона не здатна ні ухилитись, ні зупинитись, а чоловік усе цілився, і це врятувало Акбару. Щось різко вдарило по ногах, вовчиця перевернулася, але одразу ж підхопилася, щоб не бути розтоптаною, і наступної миті побачила, як високо злетів у повітря підстрелений на бігу її Великоголовий, найбільший із її первістків, як він, обливаючись кров'ю, повільно падав у низ, перевертаючись на бік, витягувався, дриґаючи лапами, можливо, закричав від болю, можливо, видав передсмертний крик, але вона нічого не чула, а чоловік у скляних наочниках торжествуюче потрясав гвинтівкою над головою, і наступної миті Акбара вже перескочила через бездиханне тіло Великоголового, і знову ввірвалися у її свідомість звуки реального світу — голоси, шум облави, незмовкаючий гуркіт пострілів, пронизливі гудки автомашин, крики людей, хрипіння конаючих антилоп, гудіння вертольотів над головою... Багато сайгаків падали з ніг і залишалися лежати, били копитами, не маючи сили рухатись, задихались від ядухи і розриву серця. їх прирізали на місці підбирачі туш, з розмаху полоснувши по горлу, і, розгойдавши за ноги, напівживих, що судорожно смикалися, кидали в кузови вантажних автомобілів. Страшно було дивитися на цих людей у закривавленому з голови до ніг одязі...
Коли б з небесної високості якесь пильне око дивилось на світ, воно напевне побачило б, як проходила облава і чим вона обернулася для Моюнкумської савани, але і йому, мабуть, не дано було знати, що з цього вийде і що ще замишляється.
Облава в Моюнкумах закінчилась лише надвечір, коли всі — і гнані і гонителі — вибились із сил і в степу почало смеркатись. Передбачалось, .що наступного дня зранку вертольоти, заправившись, повернуться з бази і облава відновиться; передбачалось, що такої роботи тут вистачить ще днів на три, на чотири, якщо вірити тому, що в західній, найбільш піщаній частині Моюнкумських степів знаходяться, за попереднім вертольотно-повітряним обстеженням, ще багато неляканих сайгачих стад, які офіційно називають нерозкритими резервами краю. А оскільки існували нероз-криті резерви, із цього неминуче випливала необхідність якомога швидше залучити в плановий оборот згадані резерви в інтересах краю. Таке було суто офіційне обгрунтування моюнкумського "походу". Але, як відомо, за будь-якими офіційними висновками завжди стоять ті чи інші життєві обставини, які визначають хід історії. А обставини — це в підсумку люди, з їхніми потягами і пристрастями, вадами і чеснотами, з їхніми непередбаченими ваганнями і протиріччями. У цьому розумінні моюнкумська трагедія теж не була винятком. Тієї ночі в савані перебували люди — вимушені чи невимушені виконавці цього злодіяння.