— Це наші повернулися, Рискул з Маратом,— сказала вона.— їздили Базарбая проводжати.
— Ото дурні! — пробубонів Бостон і заснув.
Але Гулюмкан заснула не відразу. Укрила тепліше синочка в ліжечку його саморобному — завжди він розкривається уві сні, скидає з себе одяг. Лихо, а не дитина,— ніколи не дає спати, особливо коли спати хочеться. Та сьогодні сон не йшов до неї. День випав дуже вже метушливий, дурний якийсь. І все це через Базарбая. Упав, як сніг на голову. А. Бостонові це як ніж гострий. Така він людина, Бостон, не любить галасу й метушні, не полюбляє таких нахаб, як Базарбай, хоч той наче нічого поганого йому й не зробив. Звичайно, Базарбай йому не друг, заздрить, що в Бостона справи йдуть добре... А скільки праці треба докласти, Базар-баєві невтямки. Завтра Бостон як з самого ранку впряжеться, так і до пізньої ночі, і всюди сам, і скрізь хазяйське око потрібне.
Гулюмкан підходила до вікна, вглядалася в алюмінієву пітьму ночі, місяць яскраво світив над горбатими горами, і зірки — усі до єдиної — мерехтіли на повну силу. На ранок місяць зайде і зірки згаснуть, але в той пізній час ніч здавалася вічною, непозбутною. У глибокій тиші передгір'я було чути лише звичний стукіт движка, що стояв на відшибі.
Важко сказати, чи довго проспала Гулюмкан, можливо, тільки задрімала, та враз крізь сон серед собачого гавкання вирізнилося якесь протяжливе завивання. Гулюмкан мимоволі прокинулася, переборюючи сон, і тепер уже виразно почула прикре, що здіймалося до самого неба, надсадне вовче виття. Виття наганяло жах, Гулюмкан стало не по собі, і вона ближче присунулася до чоловіка, пригорнулася до нього. Але виття перейшло вже в тужливий плач — у ньому звучали нестихаючий біль, стогін і волання звіра, який страждає.
— Це вона, Акбара! — охриплим зі сну голосом мовив Бостон, різко підіймаючи голову.
— Яка Акбара? — Гулюмкан навіть не втямила, про що йдеться.
— Вовчиця! — сказав Бостон і, прислухаючись до вовчого виття, додав: — І він, Ташчайнар, теж їй підвиває. Чуєш, реве, як бик на бойні.
Вони завмерли, затамувавши подих. Оу-оу-у-у-уа-а-а-а! — і знову дикі, сповнені туги ридання далеко розляглися в безкрайній ночі.
— Чого це вона, чого виє? — злякано прошепотіла Гулюмкан.
— Як чого? Тужить звір! Вони помовчали.
— Ото біда! — Бостон досадливо вилаявся.— Ти полеж тут та подивись, щоб дитина не прокинулася. Та не бійся, не маленька! Ну, виє вовчиця десь поблизу, плаче за вовченятами, що ж тепер вдієш? А я піду подивлюся, що в кошарах робиться.
З цими словами він похапцем одягнувся, не гасячи світла, вийшов узутися, потім повернувся до кімнати, погасив світло й пішов, зачинивши за собою двері передпокою. Вона чула, як він пройшов під вікнами, бурмочучи якісь лайливі слова, кликав собаку: "Жайсан, Жайсан! Іди сюди!" — і як поступово кроки його стихли. І тоді знову донеслося затяжне виття вовчиці, їй басовито-утробно підвивав вовк. У їхньому витті клекотлива лють, погроза змінювалася плачем, а потім у ньому знову наростали шалені відчай і лють, і знову їх змінювало благання...
Неможливо, нестерпно було слухати це виття. Гулюмкан затулила вуха, потім пішла, накинула защіпку на двері, наче вовки могли увірватися в дім, і, тремтячи й кутаючись у вовняну хустку, лягла на постіль, не знаючи, що робити, боячись, що вовки знову завиють і розбудять малюка. Найбільше вона боялася, що Кенджеш прокинеться й злякається.
А вовки все вили, і здавалося, що вони кружляють десь поблизу, переходять з місця на місце, шастають довкола. У відповідь їм злісно і з вищанням гавкали собаки, але покинути межі двору вони не сміли. Раптом пролунав оглушливий постріл, за ним другий. Гулюмкан зрозуміла, що Бостон і нічник Кудурмат палять для перестраху.
Після цього все стихло. Замовкли собаки. Замовкли і вовки. "Ну, слава богу, а то просто напасть якась!" — подумала з полегшенням Гулюмкан. І все-таки на душі в неї було тривожно. Вона взяла сонного Кенджеша, понесла до себе на велику постіль, поклала посередині, щоб дитина була між батьками. Тим часом повернувся й Бостон.
— Сон перебили, щоб їм грець,— сердито бубонів він, напевне, маючи на увазі і вовків, і собак, і все з ними пов'язане.— Ну й тварюка цей Базарбай, ну й тварюка! — обурювався він, лягаючи знову в постіль.
Щоб не тривожити чоловіка, Гулюмкан вирішила не розпитувати його ні про що, бо ж і так вовки не дали йому нормально поспати. Адже до схід сонця йому треба бути на скотному дворі — він не з тих чабанів, котрі можуть дозволити собі встати пізніше.
У Гулюмкан полегшало на серці, коли вона побачила, що чоловік заспокоївся, що він радіє, пригортаючи до себе малюка і шепочучи йому лагідні слова. Любив Бостон свого Кенджеша, тому й дав йому ім'я — Кенджебек, тобто молодший бек, молодший князь у роду. В усі часи пастухи мріяли вийти в князі, але в цьому була й іронія долі, що в усі часи пастухи залишалися пастухами. Бостон теж не був винятком.
Вони знову поснули, цього разу з малим посередині, але невдовзі пробудилися знову від тужливого вовчого виття. І знову загавкали у дворі розтривожені собаки.
— Та що ж це таке! Що ж це за життя! — спересердя поремствувала Гулюмкан і сама пожалкувала про свої слова: Бостон мовчки встав і почав одягатися у потемках.— Не йди,— попросила вона.— Нехай виють. Я боюся. Не треба, не йди!
Бостон не став заперечувати дружині. І так лежали вони в темнім домі темної ночі в горах, проти волі прислухаючись до виття вовків. Уже давно минула північ, уже мало світати, а вовки все надривалися, дошкуляючи людям тужливим і злобливим виттям.
— Усю душу вимотали, що їм потрібно? — не витримала Гулюмкан.
— Що їм потрібно? Зрозуміло, дитинчат своїх вимагають,— відповів Бостон.
— То вони ж не тут, дитинчата ці. їх давним-давно повезли.
— А звідки їм про це знати? — мовив Бостон.— Вони звірі, вони знають одне: їх сюди привів слід і тут для них усе — кінець, світ клином зійшовся. Піди спробуй поясни їм. Жаль, що мене не було тоді вдома. Я б цій тварюці Базарбаю за таке діло в'язи скрутив. Здобич узяв він, а розплачуватися нам...
І на підтвердження його слів над кошарою линуло виття — то тужливе й жалісливе, то люте й злісне — це вовки, засліплені горем, кружили, блукаючи в темряві. Особливо надривалася Акбара. Вона голосила, як баба на кладовищі, і Гулюмкан згадувала, як сама вона голосила й билася головою об стінку, коли загинув на перевалі Ерна-зар,— її охопила невимовна туга, і їй коштувало чималих зусиль, щоб стриматися і не розповісти Бостонові, про що думала і що відчувала вона в ці хвилини.