І знову Акбарі й Ташчайнару довелося тікати в нові краї. Цього разу їхній шлях лежав у гори. Інстинкт підказував вовкам, що гори тепер єдине місце на землі, де вони зможуть вижити.
Вовки йшли довго, залишивши позаду рукотворні пожежі, що димом запинали горизонт. Ішли через Курдайське нагір'я, кілька разів їм довелося перебиратись уночі через великі автотраси, якими мчали машини з палаючими фарами, і нічого страшнішого від цих вогнів, що бігли невтримно швидко, не було в "їхньому поході. Після Курдаю вовча пара перейшла в Ак-Тюзські гори, але тут їм видалося не зовсім безпечно, і вони вирішили піти ще далі. Подолавши Ак-Тюзський перевал, вовки потрапили в Приіссиккульську улоговину. Далі йти було нікуди. Попереду лежало море...
І тут Акбара й Ташчайнар ще раз заново розпочали своє життя...
І знову народилися вовченята — цього разу з'явилися на світ четверо малят.
То була остання, відчайдушна спроба продовжити свій
рід.
І там, на Іссик-Кулі, завершилася страшною трагедією ця історія вовків...
Частина третя
I
Люди шукають долю, а доля — людей... І котиться життя по тому колу... І коли правда, що доля завжди норовить влучити в свою ціль, то так воно сталося і цього разу. Все відбулося на рідкість просто і тому невідворотно, як фатум...
Треба ж було Базарбаю Нойгутову підрядитись того дня до геологів провідником. Базарбай ні сном ні духом не знав, що геологам буде потрібний проводжатий, геологи самі його розшукали, самі запропонували.
Дісталися вони сюди, в Таман, тракторною колією, по якій підвозять корм вівцям.
— Чому це місце називається Таман? — запитав один із них.
— А що?
— Та так.
— Таман — це підошва. Бачиш, ось підошва чобота. А тут підошва гір, тому й називається Таман.
— Он воно що! Значить, звідси і Тамань, і знаменита Таманська дивізія!
— Цього не скажу, браток! Про те генерали знають. А наше діло, сам розумієш, пастуше.
Та от дісталися геологи до Тамана, а далі, кажуть, шлях їм відомий тільки по карті, тому краще буде, якщо їх проведе в горах хтось із місцевих. Чому б і ні! Тим більше не безкоштовно. Скільки там діла — провести чотирьох чолов'яг із в'юками в ущелину Ачи-Таш, там вони, геологи ці, начебто проби якісь братимуть, звичайно, на золото — вони тільки золото й шукають. А якщо знайдуть, то великі преміальні за те одержують. Ну це, припустимо, їхній клопіт, а самому Базарбаю треба було на вечір повернутися в таманську кошару, де він зимував зі своєю отарою. Та й усе.
А хлопці виявилися щодо грошей зовсім не тямовиті, дарма що міські, і варто було Базарбаю затятися: ніколи, мовляв, мені в проводжатих ходити, того й гляди начальство радгоспне нагряне, вам що, а з мене спитають, де, скажуть, старший чабан Базарбай Нойгутов, чому відлучається, коли окітна кампанія на носі, хто тоді відповідатиме? — отоді братці відразу й накинули, пообіцяли четвертак.
Ото дурні! А чого з ними цяцькатися — гроші казенні, казна не збідніє. Самі, либонь, так і норовлять взяти грошву, що погано лежить. Тож нехай платять. А Базарбаю провести геологів до місця — раз плюнути: сів верхи та й поїхав. Він і так мало не через день мотається у своїх і потрібних і непотрібних справах, особливо якщо де весілля або поминки, де випивкою пахне. А коли по зарплатню в радгоспну контору їде, вся бригада: і пастух, і двоє підпасичів, і нічник, і особливо жінка (вона теж значиться в робітниках), а в час розплоду і помічники-сакманники — всі переживають.
Приїздить Базарбай уночі п'яний як чіп, на коні ледь тримається, а гроші ж людям везе. І, либонь, жінка-падлюка поскаржилась директору радгоспу: ось уже місяців зо три касир Боронбай сам привозить у кошару получку. Говорить, за законом належить, щоб кожен особисто розписувався у відомості. Ну й нехай його їздить, якщо охота...
А тут четвертак, вважай, задурно сам у кишеню лізе. Щоправда, стежка в Ачи-Таш кам'яниста, а де й така стрімка, що аж дух перехоплює, недовго і в'язи скрутити,— ну що ж, гори на те й гори, це тобі не по стадіону бігати колами, та ще медаль за це на шию. А чого дивуватися — справедливості як не було в світі ніякої, так і немає — ти тут взимку і влітку в горах, ні тобі асфальту, ні тобі водопроводу, ні світла електричного, ось і живи як хочеш, ходи цілий рік за вівцями по смердючому назьму, а там спритник такий у тапочках білих пробіжить швиденько по стадіону або гол заб'є у ворота — і самому задоволення, і народ на стадіоні з глузду сходить від радощів, і слава тому спритнику, і в газетах скрізь і всюди пишуть, а хто спину гне з ранку до вечора, без вихідних, без відпусток, тому ледве на прокорм вистачає. Ну, вип'єш з досади, так теж потім жінка заїсть, і сам не радий. А приплід дай, щоб жодна матка яловою не лишилася, приріст дай, вовну тонкорунну дай, все погрожували синтетику знайти замість руна, тільки де вона, ця синтетика, а як стрижка, то сто контролерів налетять, неначе стерв'ятники, і вимітають дочиста — до останньої шерстинки їм усе віддай. На валюту, мовляв, потрібна тонкорунна вовна... Дуже потрібна, мабуть, їм ота валюта... І все оце як у прірву йде. Пропади воно все пропадом — і вівці, і люди, і все оце життя осоружне...
Такі невеселі думи мучили Базарбая в дорозі. Тому він усю дорогу мовчав, лише зрідка обертався до геологів, які їхали позаду — попереджав, де яка небезпека... Тоскно було на душі. І все через падлюку бабу... От зараза! Обов'язково встряне — обов'язково їй гармидер вчинити треба. Розкричалася і цього разу, та ще при сторонніх. А то ще занудить. І отак усе життя шкереберть іде! Недарма говорили здавна: жінка вночі кішкою леститься, а вдень — змією. Треба ж! Розкричалася! Тобі, к&же, тільки кудись змотатися б, і для чого вони тобі здалися, ці геологи, тут клопотів сила-силенна, вівці почали окочуватися, малеча висить на шиї, старші в інтернаті зовсім хуліганами поставали, а як на канікули приїдуть, їм би все жерти, хоч трісни, та дай, а підмоги від них ніякої, курять, як очманілі, та, напевно, ще й горілку дудлять, кому за ними в інтернаті дивитися, директор — п'яниця, та й удома з кого їм приклад брати? Ти сам тільки норовиш кудись запроторитися, тобі тільки де б випити. Добре, що кінь сам довозить, а то давно одубів би сп'яну десь на дорозі...