Плаха

Страница 45 из 96

Чингиз Айтматов

Тільки прокуратор пішов, як із бічних ніш одразу ж вийшли чотири стражники і стали скраю Арочної тераси, немовби засуджений міг звідси втекти. І він дозволив собі звернутися до ближчого легіонера:

— Чи можу я сісти, добрий стражнику?

— Сідай,— відповів той, грюкаючи списом об кам'яну долівку.

Ісус сів на мармуровий приступець біля стіни, згорблений, блідий, обличчя загострилося, навколо обличчя довге, темне волосся спадає хвилями. Прикривши очі долонею, він заглибився в себе, забувся. "Напитися б,— думав він,— скупатися б де-небудь у річці". Він жваво уявив собі біжучу воду біля берегів — вода струмує, цілуючи землю і прибережні трави, і йому причувся плескіт води, немовби працювали

весла, наближаючи човен до того місця, де сидів він, неначе хтось хотів узяти його в човен і повезти, попливти з ним звідси. То була мати, це вона підпливала до нього в тривозі і страху. "Мамо! — прошепотів він нечутно.— Мамо, якби ти знала, як мені важко! Ще минулої ночі в Гефсиманії на Масличній горі я знемагав, жахався від нудьги, що навалилась, мов чорна ніч, не знаходив собі місця і, пильнуючи з учнями, все не міг заспокоїтись, і в передчутті страшному дійшов до кривавого поту. Отоді я звернувся до Господа, Отця мого Небесного. "Отче,— сказав я.— О, коли б ти благословив пронести чашу цю повз мене! А втім, не моя воля, але Твоя нехай буде". І ось вона — чаша ця, по вінця повна, не обходить, не проминає, наближається невідворотно, і звершиться те, що і ти, напевно, передбачаєш. І якщо це так, виходить, ти знала, що буде зі мною, і тоді, о боже, як же ти жила всі оці роки, мамо рідна, ріднесенька, яка дала дихання, з якою думкою і з якою надією ти ростила мене, призначеного задумом Божим для цього великого і жахливого дня, найнещаснішого з усіх днів, бо немає більшого горя для людини, ніж власна смерть, але для матері, коли на очах у неї гине плід утроби її, рід її,— горе подвійне. Прости мене, мамо, не я визначив долю твою, а Отець мій Всевишній, так звернемо до Нього свої погляди без нарікання, і хай буде воля Його!".

Згадавши матір свою Марію, пригадав він водночас, як у дитинстві, коли було йому років з п'ять, трапилася з ним оказія. В ту пору сім'я їхня перебувала в Єгипті, куди втекла від царя Ірода, який посягнув на життя новонародженого дитяти — майбутнього Ісуса Христа, бо сказано було волхвами, що то цар Іудейський народився. На той час хлопчик уже підріс, і протікала там неподалік велика повноводна ріка, можливо, то був Ніл — велика була ріка, широка. Марія ходила туди з дитям полоскати білизну, як і багато інших жінок з тієї місцевості. А того дня, коли вони були біля ріки, пристав якийсь старець човном до берега і підійшов до них, привітався лагідно з Марією і її малюком. "Батьку! — звернулася до нього Марія.— Чи не дозволиш покатати на твоєму човні синочка мого? Так він хоче цього, плаче, нетяма".— "Так, Маріє,— відповідав старець,— я для цього й пригнав цього човна, щоб ти покатала на ньому маленького Ісуса". Марію не здивувало, що він знав їхні імена, вона подумала, що це хтось із навколишніх жителів. Але коли наважилась попросити, щоб старець сів на весла, той раптом зник, неначе розчинився в повітрі. Але й це не збентежило Марію, дуже вже хотілося хлопчикові покататися на човні,

59—2074

129

дуже вже він радів і бігав довкола, стрибаючи від збудження, дуже квапив матір свою. І тоді вона кинула білизну на прибережному камінні, взяла синочка, посадила його в човен, а сама відв'язала човен, зіштовхнула його з мілини, вскочила в нього, посадила маленького на коліна, і вони попливли за течією. Як любо було тихо пливти по блискотливій воді, майже біля самісінького берега — на прибережних мілинах колихався очерет, пістрявіли квіти, яскраві птахи шумно порхали в кущах, співали і посвистували, в теплому душному повітрі гули, роїлися, стрекотали комахи. Як добре було їм! Марія неголосно заспівала пісню і була щаслива, а синочкові її так цікаво було пливти човном. І це ще більше радувало Марію. Тим часом — не так уже й далеко вони відпливли від місця і не так уже й далеко були від берега,— великий корч, що лежав на мілководді, ожив і, здійнявши хвилі-, грізно і швидко поплив до них. То був величезний крокодил — його вирячені очі зажерливо уп'ялися в них. Хлопчик злякався і закричав. Марія заклякла і не знала, що робити. Ударом хвоста крокодил мало не перевернув човен. Кинувши весла, Марія міцно пригорнула до себе дитя. "Господи! — стала благати вона.— Це він! Твій син Ісус! Даний тобою! Не залишай його, Господи! Спаси його!"

Жінка так перелякалася, що могла лише зажмурити очі та заклинати того, хто був Усім у Всесвіті і Отцем Небесним її дитини. "Не залишай нас, він ще потрібний буде тобі!" — закричала вона. А човен, зоставшись без керування, поплив; його підштовхував зісподу крокодил. Коли нарешті Марія осмілилась відкрити очі, крик радості вирвався з її грудей — човен причалив до берега, немовби його хтось привів туди, і крокодил, повернувши назад, плив удалину. Не тямлячи себе, Марія вискочила з човна і побігла берегом, ридаючи від потрясіння і сміючись від щастя. Вона бігла, пригортаючи до себе дитя, і все твердила, цілуючи його і обливаючи сльозами: "Ісусе! Ісусе! Ненаглядний мій синочок! Тебе Отець упізнав! Він тебе спас! Це Він тебе спас! Він тебе полюбив, ти Його улюблений син, Ісусе! Ти станеш премудрим, Ісусе! Ти будеш Учителем, Ісусе! І ти відкриєш очі людям, Ісусе! І вони підуть за тобою, Ісусе, і ти не відступишся від людей ніколи, ніколи, ніколи!" Так, причитаючи, раділа "благословенна між жінками".

Так причитала і веселилася вона від радості, що чудом спасся Син Божий, і невтямки їй було, що то знамення Господнє, щоб люди знали, хто він, підростаючий Ісус, син тесляра Йосипа, який утік заради врятування дитини від Ірода в Єгипет. Бо, як тільки Марія з дитятком вискочила з човна

на берег і побігла, човен кудись зник, поплив по ріці, а жінки, які прали білизну тут і збіглися на її крик, запевняли потім, що, коли вона бігла з дитям на руках, довкола його голови виднілось золотаве сяйво. І всі зраділи цьому. І схвильовані були до сліз, коли маленький Ісус, пригорнувшись до матері, міцно обійняв її за шию і, вдихаючи материнський дух, сказав: "Мамо, коли я виросту, я спіймаю того крокодила за хвіст, щоб він більше не лякав нас!" Усі посміялися зі слів дитячих, а потім почали пригадувати, хто ж міг бути господарем човна. Тут з'ясувалося, що ніхто в окрузі того чоловіка не знав і ніхто його більше ніколи не бачив. Тесляр Йосип багато днів намагався розшукати загадкового човняра, щоб вибачитись перед ним і відшкодувати йому збиток, але так і не знайшов його...